Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)
Шрифт:
"Гм...
– - подумав вiн.
– - Здається, тут спить байбачок!
– - I трохи залiз у ту дiрку. Там йому дещо здалося знайомим, i вiн гукнув: -Агов, агов, хто тут живе?"
Хропiння стихло, i голос, теж нiби знайомий Максиковi, сердито озвався:
"Хто там? Хто це перебиває мiй зимовий сон?"
"Я, байбачок Максик!
– - вiдповiв наш утiкач.
– - Я шукаю зимового нiчлiгу!"
"Хто, хто?
– - гукнуло з глибини нори.
– - Максик? Не може того бути! Мого брата Максика впiймали
"Та нi ж бо! Я тут!
– - закричав на все горло Максик. Бо вiн раптом здогадався, що потрапив у свою давню оселю. Вiн ще прислухався, що чути з глибини, й гукнув: -- Здоров був, брате Мукi!"
Потiм байбаки обнялись по-байбачому переднiми лапками й вiдсвяткували свою зустрiч. Аж до пiзньої ночi обидва сидiли, гомонiли, розповiдали. Максик розказав братовi про всi свої пригоди, а пiд кiнець сказав:
"Ти знаєш, братику Мукi, можна дiзнатись багато, коли не спати взимку. Але в цю пору в норi все-таки затишнiше!"
За десять хвилин обидва вже лежали в глибокому снi й хропли нiби навзаводи. I так вони хропли до березня чи квiтня, сплячи так мiцно, як умiють тiльки байбаки.
Прадiдусь аж зiтхнув iз полегкiстю, коли докiнчив оповiдку.
– - Коли в мене такий настрiй, я мушу зразу розповiдати або вiршувати, -- сказав вiн.
– - А то голова заболить або нежить почнеться.
– - Прадiдусю, -- сказав я, -- коли ти розповiдав, кiлька разiв хтось наче пробував вiдчинити дверi. За ними хтось стояв?
– - Ет, Хлопчак, дурниця. То вiтер. Хто б там стояв за тими дверми? В домi нема нiкого, крiм горiшньої бабусi. А вона оповiдками не цiкавиться.
– - А й правда!
– - погодився я. Але в ту ж мить побачив, як тiнь, що падала на шибку в дверях, зникла. А за хвилину бабуся гукнула зi сходiв:
– - Де ви там? Доки я вас чекатиму зi снiданком!
Тодi в мене майнув здогад. Але я нiчого не сказав, а лишив свою пiдозру в думцi.
Поки я вмивався та вдягався, ми з прадiдусем розмовляли про байбачка Максика.
– - З цiєї оповiдки ти можеш зрозумiти, -- сказав прадiдусь, -- що з таких слiв, як "снiг", чи "лiд", чи "лiсник" мало пуття, коли не знаєш того, що цими словами називається. Це достоту так, нiби мати смичок, але не мати скрипки.
– - Прадiдусю, -- спитав я, -- адже й у твоєму вiршi про тарганячу газету є отаке не зовсiм зрозумiле слово?
– - Нi, Хлопчак, таргани в моєму вiршi просто вихваляються словом, якого зовсiм не розумiють, та ще й перекрутили його. Ось послухай цього вiрша ще раз.
I прадiдусь почав:
Глофпофтамп!
Усiм вiдоме те, що бджоли,
Здається, хтозна вже вiдколи
Свою газету видають.
А те, що таргани кухоннi -
Газети власники законнi,
Не всiм вiдоме ще, мабуть.
Слово
В нiй одне лишень:
"Глофпофтамп!"
Хоч серед тарганiв шкодливих
Чимало хлопцiв є кмiтливих,
Учених в мовi не однiй, -
Створiння мудрi, що й казати, -
Але читати i писати
Вони не вмiють, хоч убий.
Пишуть, та дарма,
Глузду в тiм нема:
"Глофпофтамп!"
Надумавшись, цi хлопцi гарнi
Прийшли якось-то до друкарнi
I так сказали друкарям:
"Газету надрукуйте, люди,
Для тарганiв, а що в нiй буде -
То вже дарма, байдуже нам".
От друкар узяв,
Та й надрукував:
"Глофпофтамп!"
Тепер вони газету мають,
Та тiльки грамоти не знають -
Нiхто, хоч би тобi один.
Все ж окулярiв накупили
I ну читать її щосили,
Щодня по декiлька годин.
Та одне лиш там
Видно й вам, i нам:
"Глофпофтамп!"
Як бджоли й комарi побачать
Оту газету тарганячу,
Вiд смiху падають вони.
В нiй змiсту жодного не видно,
Але поважно i солiдно
Її читають таргани.
Подив у очах,
Захват у голосах:
"Глофпофтамп!"
– - Кумеднi цi таргани, -- сказав я.
– - А що воно може означати, прадiдусю, оте "глофпофтамп"?
– - Мабуть, "головпоштамт". Але сам розумiєш -- таргани навряд чи можуть уявити собi головний поштамт. Речi, про якi говориш, треба спершу побачити. А то слова будуть такi порожнi й кумеднi, як твої штани й сорочка на стiльцi.
– - То виходить, слова -- це одежа, в яку одягають увесь свiт?
– - Атож, приблизно так воно й є. Без мови свiт був би голий, як ти оце тепер. А завдяки мовi вiн стає пристойний i чепурний, як ти завдяки одежi.
– - Панове, чи. довго ще менi чекати?
– - гукнула знизу бабуся.
– Какао прохолоне!
Я хутенько одягся, i ми пiшли до кухнi. На снiданок були молочнi булочки з какао -- моя улюблена страва вранцi.
Ми знов завели розмову про абетковi вiршi. Горiшня бабуся мовчала й удавала, нiби вони її зовсiм не цiкавлять. Але раптом сказала:
– - Носитеся зi своїми абетковими вiршами! Велике дiло. Якби я схотiла, то й сама могла б їх складати. Я просто не хочу. Не маю часу на такi дурницi. Життя для цього надто важке, та ще коли маєш моторного катера!
"Ой-ой-ой!
– - подумав я.
– - Зараз почне бiдкатись!"
Але вона не бiдкалась. Навпаки, сказала:
– - Коли хочете придумати щось справдi складне, то звiршуйте такого вiрша, щоб у ньому кожне слово починалося з iншої лiтери та ще й за абеткою.
– - Ого!
– - вигукнув я.
– - Цього нiхто в свiтi не зумiє. Занадто важко.