Москаль-чарівник

Котляревский Иван Петрович

Михайло. За трьома ра­за­ми? Та я за од­ним ра­зом так то­рох­ну, що й горш­ки з по­ли­цi по­ле­тять.

Солдат. Слу­шай, хо­зя­ин - я ска­жу: раз, два, три!.. По сло­ву "три" тот­час па­ли!

Михайло. Чую. (При­цi­люється).

Солдат. Раз.. два… три!..

Михайло (спус­кає ку­рок - ог­ню не­ма). Що це за при­чи­на?

Тетяна смiється. Сол­дат ре­го­четься.

Солдат. Прик­ла­ды­вай­ся. Пусть же­на твоя го­во­рит: раз, два, три!

Михайло. Доб­ре, - ка­жи, жiн­ко: раз, два, три! (На­цi­лю­є­ть­ся).

Тетяна. Раз… два… три!

Михайло спус­кає ку­рок, - знов не­ма ог­ню. Ре­гiт.

Михайло (гнiв­но). Та ну-бо, мос­ка­лю, к чор­ту! Це твоя шту­ка. На­що ти за­мо­вив руж­жо?

Солдат. Вот те на! Да мне ка­кая нуж­да за­го­ва­ри­вать ру­жье? По­дай-ка, под­сып­лю по­ро­ху на пол­ку: авось выст­ре­лит!

Тетяна (до чо­ло­вi­ка). Та не стрi­ляй! Не­хай во­но тя­ми­ть­ся! Бач, мос­каль не­пев­ний. Ро­зiр­ве руш­ни­цю, то по­ра­нить iз нас ко­го або i вб'є.

Михайло. Не хо­чу, не хо­чу! Не бу­ду стрi­ля­ти. Мосьпан глу­зує з нас (сi­дає)… А їсти притьмом хо­четься.

Солдат. Ех, ка­бы те­перь по­да­ла хо­зяй­ка лав­ре­нич­ков, этих, зна­ешь, тре­угольнич­ков…

Михайло (смiється). Лав­ре­нич­кiв! Який то у вас, мос­ка­лiв, язик лу­бя­ний! Скiльки мiж на­ми веш­таєтесь, а й до­сi не ви­мо­виш: ва-ре-ни-кiв.

Солдат. Ну, ва­ре­ни­ков… Да что ты. Чуп­рун, об мос­ка­лях так пло­хо ду­ма­ешь? Да я, как за­хо­чу, то по-хох­лац­ки го­во­рить бу­ду не, ху­же те­бя.

Михайло (спо­кiй­но) Ди­во. Мо­же i зас­пi­ваєш по-на­шо­му?

Солдат. А по­че­му ж и нет? Слу­шай в оба.

Михайло. Слу­хаю, слу­хаю. Прис­лу­хай­ся i ти, Те­тя­но!

Солдат (спi­ває).

Ой, был, да ни­ма, да по­ехал на мельни­цу. Бедна моя го­ло­вуш­ка, од­на до­ма ос­та­лась. Девчина моя, ти ж моя ма­ти! Довго ж ме­нi, моє сер­це, без те­бе ску­ча­ти? Дiвчино моя, Пе­ре­яс­лiв­ко. Дай ме­нi ве­че­ря­ти, моя лас­тiв­ко!

Михайло з Те­тя­ною дов­го ре­го­чуться. Сол­дат, на них див­ля­чись, теж смiється.

Солдат. Что ж вы сме­етесь? Раз­ве ху­до спел?

Михайло i Те­тя­на (ра­зом). Гар­но, гар­но, нi­чо­го ска­за­ти.

Михайло. Утяв до гап­ли­кiв! (Смiється).

Тетяна. Аж пальцi зна­ти! (Смiється).

Михайло. Де ти так вив­чив­ся? Це ди­ко­ви­на! Не мож­на й роз­пiз­на­ти, - та­ки не­мис­тен­но по-на­шо­му! (Смiється).

Солдат. Да спой-ка ты, хох­лач, хо­тя од­ну рус­скую пес­ню. Ну, спой!.. Э, брат, стал!

Михайло. Ва­шу? А яку? Мо­же, со­ко­ли­ка або ку­ку­шеч­ку?.. Мо­же, ла­пуш­ку або ку­муш­ку? Мо­же, ру­ка­вич­ку або пiд­по­ясоч­ку? Уби­рай­ся з своїми пiс­ня­ми!.. Прав­ду ска­за­ти, єсть що й пе­рей­ма­ти!.. Жiн­ко, зас­пi­вай же ти по-своєму ту пiс­ню, що мос­каль спi­вав. (До сол­да­та). Сядьта пос­лу­хай, як во­на спi­ває.

Тетяна. Доб­ре, чо­ло­вi­че, зас­пi­ваю. (Спi­ває).

Ой, був та не­ма, та поїхав до мли­на. Бiдна моя го­лi­вонька, що я до­ма не бу­ла. Дiвчино моя, ти ж моя ма­ти! Довго ж ме­нi, моє сер­це, без те­бе ску­ча­ти? Дiвчино моя, Пе­ре­яс­лiв­ко. Дай ме­нi ве­че­ря­ти, моя лас­тiв­ко! Я ж не то­пи­ла, я ж не ва­ри­ла. По во­ду пiш­ла - вiд­ра по­би­ла. А до­до­му прий­шла - пiч роз­ва­ли­ла. За те ме­не моя ма­ти тро­хи не по­би­ла.

Михайло. А що, яко­во?

Солдат. Ну, што и го­во­рить! Вить вы - при­род­ные пев­цы. У нас пос­ло­ви­ца есть: хах­лы ни­ку­да не го­дят­ся, да го­лос у них хо­рош.

Михайло. Нi­ку­ди не го­дяться? Нi, слу­жи­вий, та­ка ва­ша по­с­ло­ви­ця нi­ку­ди те­пер не го­диться. Я то­бi ко­ро­тенько ска­жу. Те­пер уже не те, як дав­но бу­ло, iск­ра до­те­пу роз­же­в­рi­лась. Ось заг­лянь у сто­ли­цю, в од­ну i в дру­гу, та заг­лянь в се­нат, та кинься по мi­нiст­рах, та то­дi й го­во­ри - чи го­дя­ть­ся на­шi ку­ди, чи нi!..

Солдат. Спо­ру нет, что нын­че и ва­ших мно­го есть зас­лу­жен­ных, спо­соб­ных и от­лич­ных лю­дей да­же в ар­мии, да пос­ло­ви­ца-то идет, вишь ты.

Михайло. Пос­ло­ви­ця? Ко­ли на те пiш­ло, так i у нас єсть їх не тро­хи.

Тетяна. Го­дi вам спо­ри­ти­ся. Те­пер чи мос­каль, чи наш - все од­но: всi од­но­го батька, ца­ря бi­ло­го, дi­ти. Тiльки в тiм i раз­ни­ця, що од­нi ду­же шпар­кi, а дру­гi смир­нi… Чо­ло­вi­че, вже не ра­но, - мо­же, час спа­ти ля­га­ти?

Михайло. Та щось i сон не бе­ре, ко­ли їсти хо­четься.

Солдат. Да, с то­щим брю­хом пло­хой сон бу­дет…

Михайло. Хоть би ти, Те­тя­но, зас­пi­ва­ла. Мо­же б, на жи­во­тi по­лег­ша­ло.

Солдат. В са­мом де­ле, спой, Та­ню­ша, что ни есть.

Тетяна. Хi­ба мос­ковську, що ме­не од­на дон­чи­ха вив­чи­ла.

Солдат. Нут­ка, ну, спой рус­скую; вер­но, так же спо­ешь, как я ва­шу.