Можливість відповіді
Шрифт:
Довговухий звір не боявся ікластого, а навпаки, гнався за ним. Ось хижак зупинився і повернув грізну морду до настирливого переслідувача.
Та довговухий і тепер не злякався, а наблизився до хижака, підлесливо крутячи хвостом. Ікластий обнюхав його й відвернувся. Тоді довговухий забіг з другого боку і лизнув хижака у вухо. Той подобрішав. Штовхнув довговухого мордою, і той одразу ж ліг на траву. А хижак, немов велетенське цуценя, припав до його набряклих сосків. “Ідилія”, — подумав Арнольд і скривився.
Коли звірі щезли, Павло сказав:
— Це, без сумніву, різні види. Тоді чому ж?..
Йому ніхто не відповів. Усі здивовано мовчали, бо не могли пояснити загадкову поведінку мешканців лісу. Марк почав пригадувати: він десь уже бачив щось подібне. В пам’яті постали малюнки з підручників… Співжиття водоростей і найпростіших тварин… Актинії на хатці рака-самітника. Вони захищають його від ворогів, а рак перевозить їх з місця на місце. “Чи це закономірно, що в світі боротьби й ворожнечі, де загибель одного виду вивільняє простір для розмноження іншого, є і зовсім протилежна лінія розвитку? — подумав він. — Один організм допомагає вижити іншому, зміцнення одного виду призводить до зміцнення іншого. Може, це потрібно для симетрії, для стійкості нашого хиткого світу? Якщо це так, то чому ця лінія так рідко знаходить свій вияв на практиці?”
Арнольд, очевидно, теж подумав про це саме, бо спитав, ні до кого не звертаючись:
— Чи можливий світ, побудований виключно на симбіозі?
— Ти прекрасно думаєш про природу. Вона ніколи не була доброю. Скоріше навпаки… — зауважив Павло.
— Це не так, — втрутилася в суперечку Тамара. — Природа ніколи не ставить заборон. Хіба це не добро?
— Там, де йдеться про вдосконалення, наші уявлення про добро й зло безсилі щось пояснити, — спокійно сказав Марко.
Здавалося, от-от вибухне суперечка, але Арнольд перевів мову на інше:
— Вже сутеніє. Будемо влаштовуватися на ніч. Ставте намети.
— Розкладемо на всяк випадок багаття, — мовив Павло. — Бо хто знає…
Довгі тіні причаїлись у траві, шелест листя скидався на шепіт змовників. У темному небі спалахнули зірки, немов за великим полотнищем засвітило світло, і воно вдарило крізь отвори гострим промінням.
Полум’я багаття відвойовувало в темряві світлі доріжки, і люди тільки тепер згадали, що кожен проблиск вогню — часточка сонця. Вони сиділи біля саморобних наметів на квадратному майданчику, обкладеному з чотирьох боків сухим гіллям. Ця вогняна фортеця відгороджувала їх від лісу та його мешканців.
Зброї в землян майже не було, якщо не брати до уваги мисливських автоматів та пістолетів. їхня ракета летіла на Марс, щоб доставити продукти для експедиції. Та несподівана ланцюгова реакція палива закинула її на величезну відстань. Коли б не запаси харчів, то за два роки польоту весь екіпаж загинув би голодною смертю.
Нараз Тамара відчула тепло, що розлилося по тілу. Глянувши на руку, вона побачила велику комаху, яка сиділа біля ліктя. Тамара скрикнула й стріпнула рукою. Комаха щезла. На місці укусу з’явилася червона пляма. Вона не свербіла, навпаки, відчуття було приємне, неначе Тамара опустила руку в теплу воду. Але її охопила тривога, а що коли комаха отруйна?
Вона намагалася приховати тривогу, та Арнольд помітив це і занепокоївся. Тамара ловила його погляди і всміхалася: приємно, коли за тебе хвилюються.
У темряві почулося гарчання. Павло миттю повернувся в той бік і побачив два зелених світлячки. Марк високо підняв палаючу гілку до вогню — підкрадалася довга плямиста потвора.
Павло звів автомат, спокійно, немов у тирі, прицілився і плавно натиснув на спусковий гачок. Гримнув постріл, і тієї ж миті космонавт похитнувся від удару в груди. Коли він отямився, звір уже зник. Тільки з темряви ще чулося його гарчання. Звір був цілий і неушкоджений, але Павло міг заприсягтися, що не схибив.
Він оглянув свій автомат. Пластмасове ложе було розколоте, в ньому застрягла куля. Марк допоміг витягти її. Уважно оглянувши кулю, зробили висновок, що її випущено з нарізної зброї такого ж калібру, як мисливський автомат. Стріляли здалеку, тому куля втратила свою убивчу силу. Арнольд не зміг приховати своєї розгубленості.
— Зброя… такого самого калібру на іншій планеті… небачений збіг… Неймовірно…
Зовні Павло був спокійний. Але він так стиснув автомат, що кінчики пальців побіліли. На мить він уявив собі, яка чудова мішень — четверо людей, освітлених полум’ям багаття.
Навкруги лежала ніч — підступна ніч чужої планети — й відповідала кулею на кулю…
Рожеве небо розквітло на верхівках дерев. Райдужні іскри спалахували на краплинах роси, їхні відблиски ковзали по обличчям людей. Тільки в гущавині лісу під деревами все ще лежали тіні, але й вони з чорних робилися синіми, бузковими й поступово блякли, ставали голубими. Птахи найрізноманітніших кольорів — від сизо-сталевих і голубовато-сірих до жовтогарячих і яскраво-червоних з хвостами-віялами, з крилами всіх можливих геометричних форм виповнювали ліс піснями. І здавалося, що ліс з його шерхотом, шепотінням, шелестом, співом пташви й любовним воркуванням — величезний орган, створений природою для власного вихваляння. У звуках, видобутих з нього, були ноти всіх тонів і відтінків, і серед них — жодної фальшивої.
А звідкілясь здалеку долинала інша музика — спокійна й пестлива, в якій чулися врочисті ноти. Ліс прислухався до неї й завмирав…
Земляни вже прокинулись і намагалися визначити, звідки долинає ця музика.
— Якщо на цій планеті є розумні… — сказав Павло.
“Заповітна мрія людини — зустріти подібних до себе, — подумав Арнольд. — Якби не куля у відповідь і не відповідальність, покладена на мене…”
— Ми з Павлом підемо оглянемо ліс у радіусі двох—трьох кілометрів. Будьте обережні, — сказав він.
Тамара дивилася на чоловіка закоханими очима, милувалася його гарною статурою. Він іноді здавався їй героєм книг, добрим принцом, що прийшов у життя, аби бути взірцем для людей.
Арнольд і Павло вийшли з табору й зникли в зеленому шумовинні. Дерева й кущі росли густо, але йти лісом чомусь було легко. Раптом Павло зупинився і повернувся до Арнольда:
— Уважно стеж за тим, як реагуватиме дерево на моє наближення.
— Дерево, — здивувався Арнольд.
— Авжеж, — нетерпляче кинув Павло й рушив просто на велетенське гіллясте дерево. Вони обидва побачили, як грубезний, у три обхвати стовбур зігнувся, щоб пропустити людину.