Можливість відповіді
Шрифт:
Ант усміхнувся, ніби спіймав слово-камінь і відкинув його геть. Він сказав:
— Якщо я знову загину, то все одно повернуся…
ПОВІСТІ
ДЗЕРКАЛО ПАМ’ЯТІ
Повість
Людина змахнула руками, повторюючи свої сигнали… Арнольд ніяк не міг визначити відстань до неї. Її силует чомусь розпливався на тлі дерев, а іноді й зовсім зливався з ними. Арнольдові здавалося, ніби він дивиться крізь шибку, в яку весь час періщить дощ. Та він добре знав, що ніякої шибки перед його очима немає.
Нарешті йому вдалося на кілька секунд утримати в полі зору обличчя сигнальника. Воно було звичайне, хіба що дуже маленьке, із ледве помітним ротом. Очі сумні й розгублені. Мабуть, людина хотіла щось сказати, але не могла.
Чорні тіні від рук сигнальника нараз заметались у такт рухам, розмазалися й оточили його суцільною хиткою плямою. Певно, змінилось освітлення — і людина щезла в темній плямі. Та незабаром на тому самому місці виринула постать велетня. Він знявся в повітря й поплив до Арнольда. Було вже добре видно його обличчя з величезними банькатими очима. Арнольд мимоволі схопився за автомат, але велетень тієї ж миті розчинився в повітрі. “Галюцинація?” — подумав Арнольд й глянув на дружину.
Тамара так міцно притиснулася до нього, що він бачив тільки її золотисте волосся та кінчик носа Арнольд перевів погляд на товаришів.
На це видиво вони реагували кожен по-своєму. Кругле простодушне обличчя Павла з приплюснутим носом і напівзаплющеними сонними очима було незворушне. Марко, навпаки, залишався у вільній позі, але на обличчі в нього застигла цікавість. Скільки Арнольд не вдивлявся в густі хащі, скільки не прислухався, нічого підозрілого не помічав. Щоб розвіяти свої сумніви, він спитав Тамару:
— Ти чогось злякалась?
— Я бачила маленьку людину. Вона видалася мені надто вже мініатюрною. Потім до неї звідусіль кинулися страшні чорні п’явки. Вони присмокталися, набубнявіли… — Очі її втратили блиск, мабуть, вона пригадала щось із своєї медичної практики. — Людина теж почала збільшуватись і перетворилася на велетня. \ потім зникла…
— А тебе що стривожило? — звернувся Арнольд до Павла.
Він повільно повернув голову й ніби знехотя відказав:
— Я теж бачив людину, хирляву на вигляд і тендітну, мов дитина. Але ніяких п’явок і близько не було. В неї летіло каміння, схоже на метеорити. Я бачив його так чітко, наче на телеекрані. Здавалося, воно ось-ось влучить у мене. — На обличчі в нього з’явився той самий вираз, з яким він вмикав автомати в хвилини найбільшої метеоритної небезпеки. — А потім, коли каміння вбило цю людину, з’явився велетень. Він рушив до нас, і мені здалося, що з ворожими намірами…
Павло замовк, не докінчивши своєї думки. Він робив це завжди, коли не був упевнений у своїх здогадах або вважав, що співрозмовники й так усе зрозуміють.
— А тепер ти, Марку, розкажи, що бачив, — попросив Арнольд.
— Так, там справді хтось був, схожий на людину, — озвався Марко. У його голосі бриніли нотки сумніву. — Він щось приставляв до свого тіла. Можливо, якісь прилади… — вів далі Марко. Потім з’явився велетень. Він справді рушив до нас. Але чому ти вирішив, — звернувся він до Павла, — що з ворожими намірами?
— Вирішив — не те слово… Йдеться про загальне враження, — відказав Павло.
— Нам легко помилитися в своїх симпатіях та антипатіях, — мовив Марко. — Адже маленька людина була подібна до нас, а велетень — ні.
“Так уже влаштовано людину, що симпатії завжди на боці подібних до неї, — подумав Арнольд і згадав одне з правил для космонавтів: “Коли зіткнешся із загадковим, стережися емоційного забарвлення”. — Отже, там була людина і ще якісь предмети — каміння, прилади чи якісь створіння — п’явки абощо. Скажімо, тіні рук, як мені видалося, — міркував він. — Потім з’явився велетень, що прямував до нас і десь щез. Це не галюцинація, бо цю картину бачили всі. Міраж?
Він висловив своє припущення уголос, і Марк відразу ж зауважив:
— А що як вони передавали інформацію і ми її прийняли? Тільки вона раптово урвалася?
Ці слова наштовхнули Арнольда на нове припущення. Воно здалося йому переконливим, в усякому разі, могло пояснити, чому передача урвалася.
Можливо, на цій планеті їм загрожувала небезпека, і сигнальник, схожий на землянина, хотів попередити їх, ввімкнувши передавач. І саме в цю мить у нього й полетіли невідомі предмети.
“Це був міраж, міраж, міраж! Міраж! Міраж! Міраж! Міраж!”
Слово це вдерлося в його мозок і звучало на всі лади: пищало, вищало, гриміло, скреготало, дзвеніло. Арнольд намагався зберегти спокій і зрозуміти, звідки взялося це настирливе слово. Він побачив, що Павло хитає головою, немов щось відганяє від себе. Тамара затикає пальцями вуха. Значить, вона теж чує це слово? “Ще тоді, коли авто-мікроскопи не виявили хвороботворних бактерій, коли прилади показали склад повітря, я відчув, що тут щось негаразд, — думав Арнольд. — Надто вже добре все складалось. І температура в тіні двадцять три градуси за Цельсієм. Немов на замовлення. Може, це простий збіг? Чи можливо це у всесвіті?.. Однак якщо це не збіг, то що ж тоді? Ілюзія? Але, крім неї, не було жодних інших даних. І ми вхопилися за неї, мов за соломинку. А тепер з’явився невідомий сигнальник…”
“Це був міраж! Міраж! Міраж! Міраж! Міраж!..”
Звучання цього слова набрало нових відтінків: дзвін наростав, піднімався до високих, майже нерозбірливих звуків, а потім різко знижувався, вібрував. Людина так не могла б вимовляти це слово.
“Не піддавайся!” — наказував собі Арнольд, силкуючись хоча б на мить зосередитись і придумати, що сказати товаришам. Він ні на хвилину не забував, що на ньому, командирові екіпажу, лежить відповідальність. Раніше свідомість цього допомагала йому в найтяжчі хвилини. Невже вона не допоможе зараз? “Міраж! Міраж! Міраж! Міраж! Міраж!” Слово свердлило мозок, витісняючи всі інші думки.
Це схоже було на грубу пропаганду, яка методичними ударами молотка забивала думки, немов цвяхи. І Арнольд з тривогою згадав прислів’я: “Якщо брехню повторити сто разів, то вона сприйматиметься як правда”. Пастка! — ось що я повинен їм сказати!
“Міраж! Міраж! Міраж! Міраж! Міраж!..”
Арнольд глянув на товаришів і впевнено сказав:
— Це був міраж.
— Увага, — прошепотів Павло, показуючи рукою на галявину. Із заростів вибігло двоє якихось звірів. Важко сказати, чи вони не помічали людей, чи просто не звертали на них уваги, хоч були зовсім близько. Одна тварина — довговуха, з невеликим горбиком на спині, — очевидно, була травоїдна. Друга — величезна, мов ведмідь, з лютою мордою й довгими білими іклами, судячи з усього, була хижаком.