Можливість відповіді
Шрифт:
— Розподілимо об’єкти спостереження, — сказав Арнольд. — Тамарі — павільон, Маркові — будинок, а мені й Павлові — істоти.
За кілька хвилин Тамара вигукнула:
— Вони з’являються в павільйоні з-під землі. Виходять крізь відчинений люк.
— Може, будинок — тільки горішня частина якогось підприємства. Решта — внизу, — сказав Арнольд.
— Я спробую пробратися ближче до будинку, — прошепотів Павло. — Он кущі й висока трава. Вони не помітять.
Арнольд згадав про звірятко на шосе. Що коли таке станеться і з Павлом? йому
— Будь обережний, — попросив він, передаючи Павлові пістолет.
Він бачив товариша, коли той перебігав від дерева до дерева, а потім загубив його з поля зору. Та ось Павлова постать промайнула вже біля самої будівлі. Він ховався за кущем.
Арнольдові здавалося, що він чує, як у його скронях стугонить кров. Він до болю в очах вдивлявся в кущі біля будівлі, сподіваючись хоч на мить побачити товариша.
— Дивись на великий кущ у центрі, — прошепотів Марко. — За кілька метрів праворуч — дерево. Бачиш?
— Так, — відказав Арнольд.
— Він там, біля дерева, лізе по стіні.
Тепер і Арнольд побачив Павла. Той дерся східцями, яких звідси не було видно, на стіну, ризикуючи, що його помітять “велетні”.
— Він щось роздивляється, — прошепотіла біля самісінького вуха Арнольда Тамара.
Раптом Павло швидко спустився вниз і щез. Коли він нарешті виринув з лісу, його широке, кругле, завжди добродушне обличчя спотворювала гримаса огиди й ненависті.
— Мерзотники, — мовив він хрипким від хвилювання голосом. — Вони катують їх, а потім знищують.
— Нічого не розумію, — сказав Марко.
Тамара докірливо подивилася на нього. Але різкий Марків голос заспокійливо вплинув на Павла. Він глибоко зітхнув і почав розповідати:
— Будинок складається з прозорих і непрозорих вигнутих блоків. Прозорі розташовані нагорі, до них ведуть східці. Я наважився вилізти нагору й зазирнув в один із блоків. За ним у якійсь камері чи лабораторії було підвішено до стелі на поясах кілька тих, кого Тамара назвала “пуголовками”. Вони повільно крутилися разом із стелею. А внизу походжали “велетні” й прикладали до ніг “пуголовків” якісь прилади, від чого жертви починали смикатись і кричати. Потім стеля зупинялася, “велетні” знімали свої жертви й отпускали їх у басейн, наповнений газом. Це було жахливо. Таке я бачив тільки в давніх фільмах про Освенцім і Майданек!
У пам’яті землян постали довгі шеренги людей у смугастих халатах, сіро-зелені мундири катів з автоматами, вищирені пащі гостромордих собак.
Рука Арнольда потяглася до зброї…
— Ти не помилився? — спитав Марко.
Павло похитав головою. Та Марко і сам знав, що Павло не належить до фантазерів.
“Дві раси — убивці й жертви, — думав Арнольд. — Схоже на те, що вбивці завоювали цю планету. Надто вже вони відрізняються від “пуголовків”.
Він відчув на собі погляд дружини.
Вона вимогливо дивилася на нього, ніби чекаючи відповіді,
— У лісі дичини багато, — сказав Павло. — Спробувати б іще раз…
“Куля у відповідь, — думає Арнольд, — куля у відповідь…”
— Їжу можна добути іншим шляхом, — лунає твердий голос Марка. — Їжа є в рюкзаках і сумках, які залишають “пуголовки”.
— Чому ти так гадаєш? — питає Арнольд.
— Бачив, як вони їли. “Пуголовки” беруть із собою запас харчів. Мабуть, це все, що їм потрібно до того, як зайти в будинок.
— Потім їм уже нічого не треба, — похмуро мовив Павло.
— Цього ми не знаємо, — сказав Марко. — Але в усякому разі в сумках — їжа.
“Кожен чогось боїться, — подумав Арнольд. — Марко боїться помилитися”.
— Візки стоять під кущами. Кілька сумок поцупити дуже просто, — сказав Павло. — Якщо вони не помітили мене кілька хвилин тому…
— Можливо, вони не охороняють будинок, — з викликом сказав Марко.
— Гаразд, — погодився Арнольд. — Підете разом.
Вони вийшли на узлісся, і Павло прошепотів:
— Спочатку побіжимо, а потім поповземо в траві до самих кущів…
Марко кивнув головою і рушив слідом за ним. Він повз, інстинктивно притискаючись до теплого грунту, а вперті думки не давали спокою: “Чому ми впевнені, що правильно витлумачили те, що помітили?”
Вони підкралися поза кущами до візків. Павло зняв чотири важких сумки. Дві з них передав Маркові й усміхнувся, немов кажучи: “Ну, ось і все”. Та раптом усмішка зникла з його обличчя, і він зробив застережливий жест, завмерши на місці, мов заєць, який опинився у смузі світла автомобільних фар. Марко побачив, що в їхній бік простує один з “велетнів”…
Метрів за вісім—десять від них “велетень” зупинився. Погляд його булькатих очей ковзнув по кущах, за якими ховалися земляни. Він трохи постояв і повернув назад.
— Пронесло, — шепнув Павло.
Від хвилювання Маркові стиснуло груди. Він був майже певен, що “велетень” помітив їх. Пощадив чи пішов готувати пастку?..
— Швидше, — квапив його Павло.
Вони щасливо добралися до лісу, і тільки коли Марко побачив Арнольда й Тамару, трохи заспокоївся. Відкрили сумки. В них був одяг, схожий на жилети, тюбики з якоюсь пастою й плитки з оранжевої маси, загорнутої в прозору плівку.
— Що тут їдять — плівку чи плитки? — пожартувала Тамара, але ніхто не засміявся.
“На кому перевіримо їжу? — подумав Арнольд? — Адже вона може виявитися для нас отруйною, як ціанистий калій”.
І раптом зрозумів, що це мусить зробити лікар експедиції, а лікар — Тамара. Його рука потягнулася до тюбика: єдиний вихід устигнути раніше за Тамару. Але зразу ж відсмикнув руку: чи має він право ризикувати? Командир мусить залишатися на посту до кінця.
Арнольд з ненавистю подивився на Марка: дідько з ним, нехай думає, що хоче, і благально — на Павла. Але той відвів очі.