Можливість відповіді
Шрифт:
— У мене є план, — озвався Арнольд. Його, мабуть, гнітила бездіяльність. — У війну це називалося “дістати язика”.
— “Велетня”? — недовірливо запитав Павло.
— Ні, “пуголовка”.
— Тоді це називається зовсім інакше, — зауважив Марко.
— Як же ти любиш точність, — сказав Арнольд і поблажливо усміхнувся. — А взагалі ти маєш рацію. Ми визволимо одного або кількох “пуголовків” і спробуємо довідатися ьід них про становище па цій планеті.
З тих позицій, що
Примруживши очі, немов прицілюючись, Арнольд пильно оглянув майданчик і сказав Павлові:
— Ходімо.
В руці він тримав ліхтарик.
— Навіщо він тобі? — спитав Павло.
Арнольд нічого не відповів, але наддав ходи. Павло ледве встигав за ним.
— А тепер дивися, — шепнув Арнольд, розгортаючи листя кущів.
Він увімкнув ліхтарик, і сильний вузький промінь застрибав перед одним із “пуголовків”, що стояв осторонь групи своїх одноплемінників. Овальна пляма світла затанцювала по одежі, перебігла на руку, на ногу, ковзнула по обличчю. Нарешті “пуголовок” помітив її і спробував накрити рукою. Промінь поповз по траві, і “пуголовок” рушив за ним.
— Або він зрозумів, що хтось подає сигнал, або просто з цікавості… — прошепотів Арнольд. — Як тільки він зайде у ліс, ми схопимо його і кляп у рота.
“Ну що ж, — подумав Павло, — в історії Землі є чимало прикладів, коли доводилося так робити”.
“Пуголовок” не чинив ніякого опору й не пробував навіть кричати. Він спокійно й з цікавістю розглядав людей. Побачивши Марка й Тамару, щось вигукнув і вклонився Тамарі. Тепер земляни могли впевнитися, що не помилилися: “пуголовок” майже нічим не відрізнявся від них, крім розмірів голови. В нього були маленькі руки й ноги, похилі плечі, тонкий стан, виразне обличчя. Він щось скоромовкою заговорив по-своєму, але, переконавшись, що його не розуміють, показав на себе й промовив:
— Тамутраулікуу. — Потім на дерево: — Аазі. — На траву: — Са.
Він назвав ще кілька предметів і запитливо подивився на землян. Потім повторив за ними їхні імена, незнайомі слова, і видно було, що він одразу запам’ятовує їх. Прутиком накреслив на грунті систему зірок, показав на одну з планет:
— Птеемм. — І підняв обидві руки, немов хотів обняти ліс, небо…
Земляни зрозуміли: Птеемм — назва планети, на яку вони потрапили.
Потім птеемманин показав на себе, на кілька точок навколо планети на схемі, на сусідні планети, вимовив із десяток слів. Він, певно, говорив про те, що птееммани заселили й інші планети та штучні супутники.
Арнольд
“Коли ж він перейде до основного? Коли розповість про вторгнення “велетнів”, про боротьбу з ними?” — думав він.
Як тільки птеемманин замовк, Арнольд жестами зобразив “велетня” й запитав, звідки такі взялися на Птееммі?
— Куаплафр, — мовив “пуголовок”, називаючи “велетнів” по-своєму, й показав на якусь точку на схемі поблизу Птеемма.
“Мій здогад правильний! Вони з іншої планети”, — зрадів Арнольд, хоч, якби його спитали, чого він радіє, не зміг би на це відповісти.
Павло не витерпів: тицьнувши пальцем у птеемманина, він показав у бік будівлі й спитав:
— Що там діється? Чого ви там чекаєте?
“Там я перестану існувати”, — пояснив він жестами. Арнольд переможно глянув на Марка: “Ну, чия правда?”
— І ти не боїшся? — запитав Марк, не приховуючи свого здивування.
Птеемманин нічого не відповів. Потім, подумавши, промовив:
— Куаплафр.
Арнольд зрозумів. Птееммани безсилі перед куаплафрами.
— Але чому ви не боретесь проти куаплафрів? — вигукнув він.
Обличчя птеемманина скривилося. На ньому відбився переляк.
“Психологія раба, — подумав Арнольд. — Він змирився зі своєю приреченістю, і боротьба жахає його”.
— Вони бачать усе не так, як ми, — мовив птеемманин. — Більше, ніж ми. І так, як ми, і крізь предмети — те, що є всередині.
— Ми допоможемо вам боротися проти куаплафрів! — вигукнув Арнольд, звертаючись до птеемманина.
Вони довго вагалися, перш ніж пройшли під аркою.
— Може, це прикордонна зона, а далі починаються селища птеемманів? — сказав Арнольд, запитально глянувши на Марка. — Не завадило б з ними зустрітися.
Марк мовчав і думав:
“В усякому разі чим більше інформації, тим краще”.
Ліс розкинувся, мов зелений кудлатий звір, і ніхто не знав, коли й кого він схоче з’їсти.
Земляни пройшли кілька десятків метрів і побачили великий майданчик, вимощений різнокольоровими плитками.
— Очевидно, для ігор, — зауважив Арнольд, простуючи до майданчика.
Решта рушила слідом за ним. Плитки на майданчику утворювали доріжки, що вели увсебіч. Арнольд пішов жовтою, Тамара — голубувато-сірою.
Зненацька кілька міцних рук схопили Арнольда. Перш ніж він устиг отямитись, його підняли, посадили на якийсь предмет і понесли. Ніздрі лоскотав дим факелів.
Арнольд бачив сотні голів, засмаглі плечі. Деякі голови були в химерних уборах з листя й пір’я. Птееммани співали нескінченну тужливу пісню, слова якої повторювалися.
Іноді вона скидалася на виття.
Поступово Арнольд почав освоюватися. Визначив, що його несуть на твердому пружному предметі, вкритому шкурою звіра й схожому на щит. Руки і ноги не зв’язані — значить, можна не боятися ворожих дій.