Можливість відповіді
Шрифт:
— Навіщо ти порушив заборону й вирішив украсти дівчину з племені уйна?
— Касіт виконував наказ вождя, свого батька, — незворушно відповідав юнак, вирішивши, певно, що, повторюючи запитання, я дотримуюсь якогось ритуалу.
— Вождь? Той самий, з яким ти бачився тут, у лісі?
На одну лиш мить він дозволив собі здивовано глянути на мене. Ствердно хитнув головою.
— Вождь племені імпунів. Амкар. Батько Касіта.
— Навіщо він це зробив?
Касіт, дивлячись кудись убік, знизав плечима:
— Ніхто не знає. Вождь знає.
— А ти?
Він дивився у тому ж напрямку. Я зрозумів: знає, але
— Підемо з тобою до вождя разом, — запропонував я.
Страх і надія воднораз спалахнули в ньому. Я не міг визначити, яке з цих почуттів було дужчим у даний момент. Юнак щось сказав Ла, і вона низько схилила голову. Він узяв її за руку.
— Ми йдемо з тобою, грізний боже.
Ух біг поруч зі мною і весь час намагався зав’язати “розмову” — йому було нудно, хотілося звернути на себе увагу. Пересвідчившись, що всі його спроби зараз марні, він запитав жестами: “Не хочеш гратися зі мною? Граєшся з ними?”
— Це люди, такі ж, як я. Пограюся з тобою пізніше, — відповів я, і він ще більше засмутився.
“Я теж — люди. Хочу гратися з тобою”, — засигналив він.
Мене заінтригував цей “монолог”, захотілося остаточно перевірити давні припущення. Я запитав:
— Але ж ти мавпа. Хочеш стати людиною? Такою, як вони?
Ух заперечливо замотав головою. Цей жест він засвоїв уже давно.
“Ні, ні. Не треба. Краще бути мавпою!”
Що ж, він сказав правду. Свою, мавп’ячу правду. І хоча не прірва, а невелика канава: кілька звивин, будова голосових зв’язок, горлянки, двох—трьох суглобів і кісток, — відділяла його від людини, але цієї відмінності було достатньо, щоб привести до нової якості в мисленні. Набути її Ух не міг. Здавалося б — один стрибок через канаву, і він опиниться в іншому стані. Проте навіть для такого стрибуна, як Ух, цей стрибок був нездоланний. Я описав свій висновок математично і ввів його в рівняння еволюції, яке вже розрослось до багатьох тисяч величин.
На цьому мій інтерес до Уха було вичерпано. Не можна марнувати час — треба дослідити інший щабель драбини…
На прощання я постарався направленим випромінюванням стерти з пам’яті Уха деякі спогади й навички. Вони могли перешкодити йому в подальшому житті в джунглях серед мавп.
Коли до печер лишалося близько трьохсот метрів, нас помітили. Молодий воїн-мисливець щось закричав, і до нього почали збігатися люди. Натовп наїжився списами, над головами зметнулися дрюки. Я поки що нічого не робив, чекаючи розвитку подій.
Незабаром серед натовпу з’явився вождь із своїм почтом. Вони намагалися заспокоїти людей. Час від часу вождь, вказуючи на мене, виголошував:
— Еламкоатль!
Це було ім’я найголовнішого бога.
Натовп підхопив ім’я і в один голос прокричав його. Проте люди по-різному реагували на мою появу: одні вклонялися, інші з жахом відверталися. У мене виник здогад.
— Ви вже зустрічалися з подібними до мене? — спитав я Касіта.
— Так. Тоді ми жили в іншому місці. Богів було багато. — Він розчепірив пальці обох рук, три загнув.
— Вони принесли вам подарунки?
— Дали нам солодку смолу і обіцяли повернутися. Ми покинули ті місця.
Від натовпу відділилося кілька чоловіків і попрямували до мене. Це були посли. На витягнутих долонях вони несли засушених комах, ягоди, круглий блискучий
Натовп напружено стежив за цією процедурою.
Довелося прийняти подарунки, і з натовпу вирвалося одностайне зітхання.
Я підвів з землі одного з послів. Це був вождь, батько Касіта. За його прикладом підвелися й інші. Вони поспішили відступити подалі від мене й стати ближче до своїх родичів. Вождь залишився. Він щосили намагався зберегти гідність.
— Ти врятував мого сина, могутній боже. Володій нами.
Я не став переконувати його в тому, що я не бог. Це було б марно її небезпечно, зокрема для молодої пари.
У супроводі послів ми наблизились до натовпу. Касіт і Ла старалися триматися ближче до мене, але зараз одноплемінні майже не звертали на них уваги. Люди схилялися переді мною, дехто падав па землю, закриваючи обличчя руками.
— Еламкоатль з нами! — тріумфуючи, вигукував вождь.
Так мені довелося стати богом у племені імпунів. Я докладав зусиль, щоб бути добрим і мудрим богом, принести користь тим, хто вірив у мене. Колись Михайло Дмитрович сказав мені: “Наша зброя — віра і сумнів. Однак є немало людей, чия зброя — лише віра. Вона допомагає вести тяжку боротьбу за те, щоб життя не здавалося безглуздим. І хоча віра породжує ілюзії та міражі, однак для слабкодухих — це рятівні ілюзії, а для сліпих — їхні очі. І якщо вже хтось повірив, що ти здатен зробити його дужим і щасливим, то зумій жаліти його, не принижуючи”.
Як бог імпунів я благословив Касіта і Ла, і плем’я змушене було погодитися, щоб вони жили на його землі й під його захистом. Я скасував також звичай приносити криваві жертви.
Моїм вірним помічником став Касітів батько. Я переконався, що він невипадково є вождем племені. Одного разу він пояснив мені загадку, пов’язану з одруженням його сина на дівчині з чужого племені.
— Винен я, порушив заборону, закон предків, — сказав він. — Послав сина взяти дружину з іншого племені. Що було робити? Коли беруть у дружини дівчину свого племені, часто народжуються кволі діти. Коли одружуються на чужих — діти міцніші. Про це мені казав мій батько. Я теж помічав це. Нам потрібні міцні діти, воїни.
Так вони, ці напівдикуни, не маючи ніяких пристроїв для експериментів, відрізані від світу, замкнуті в невеликому просторі кочів’я, володіючи лише умоглядною інформацією про життя свого племені, зуміли відкрити один з найголовніших генетичних законів. Більше того. Щоб скористатися відкриттям, ця людина не побоялася піти проти усталених законів, проти волі свого племені, осмілилася жити не так, як жили батьки, діди, прадіди — багато поколінь. Треба було зважитись на великий дослід і послати на це власного сина.
Я ще раз переглянув думки, що виникли у мене, перш ніж вирішити, які з них сховати на зберігання в пам’ятеку, а які забути. І подумав, що, можливо, одним з найзначніших явищ у боротьбі людини за краще життя, за розуміння світу з давніх-давен була боротьба проти самого себе, проти обмежень, створених власною свідомістю. Вони були необхідні, бо водночас були й охоронцями, допомагали підтримувати визначений, перевірений багатьма поколіннями життєвий устрій. А устрій цей гарантував виживання в суворій боротьбі із стихіями, з хижаками, з конкурентами.