Можливість відповіді
Шрифт:
— Непорозуміння улагоджено, док?
Я кивнув головою.
— Отже, йдете з нами.
Слова Кепа не вимагали від мене відповіді — вони не запитували, а стверджували. Він розгорнув карту і своїм довгим пальцем провів на ній овальну лінію:
— Пройдемо по ущелині. Отут пролягають водоносні шари. Припускаю, що нафтоносні проходять майже паралельно. Проби візьмемо тут і тут.
Він говорив це Нікові й Коротуну, але заохочувально позирав і на мене, наче запрошував узяти участь в обговоренні маршруту.
Я мовчав, і він трохи змінив тактику. Тепер його слова були розраховані виключно на “ідеаліста”.
— Якщо знайдемо нафту, цей край розквітне. Тут прокладуть автостраду. Побудують міста… І ваші дикуни, док-місіонер, заживуть інакше. Цивілізація прийде й до них…
Я не втримався від зауваження:
— Не впевнений, чи стануть вони щасливішими.
Несподівано Нік підморгнув мені, при цьому половинки його розсіченої брови вигнулися в різні боки, надавши обличчю неприродного і кумедного вигляду. Кеп поквапливо відвів погляд і повільно промовив:
— Мушу визнати, що гіркота ваших слів не позбавлена підстав. Та все-таки у людей нема іншого шляху. Чи, може, порадите нам скинути з себе одяг і приєднатися до ваших підопічних? Але чи станемо ми від того щасливішими?
Ми довго йшли крізь лісові зарослі. Нас діймали комарі й москіти. Ми потрапляли то в одну зону, де носилися хмари крихітних злих мушок, то в другу, де на нас пікірували здоровенні ґедзі. Дерева мовби горнулися одне до одного, їх до верху обвивали ліани й чіпкий повзучий плющ. Скоро ліс порідшав, з’явилися дерева-велетні з жовтуватою корою, схожі на сосни, але з листям замість голок.
Звивистою стежечкою ми врешті вийшли з лісу і спустилися в долину, порослу густою й високою — до пояса — травою. Тут, як сказав Кеп, ми мали брати першу пробу. Кеп викликав по рації вертольот з нафтообладнанням.
Невдовзі вертольот приземлився. За якісь дві години було встановлено бурову. Труба з легірованої сталі з терикотовою насадкою, обертаючись із шаленою швидкістю, увійшла в тіло землі, і скоро в синє спекотливе небо вдарив чорний фонтан.
Люди кинулись до нього, набирали нафту в долоні, хлюпали нею один в одного. Коротун і високий худорлявий хлопець на прізвисько Вівсяна Каша танцювали, високо підкидаючи ноги. Решта теж веселились, кожен по-своєму: Нік випустив у повітря чергу з автомата, механік, схожий на квадратний залізний сейф, пив з фляги, не п’яніючи… Кеп дивився на них, стоячи в дверях похідної бурової, і усміхався. Його теж встигли обляпати нафтою.
— Оце поталанило, док! — кричав Коротун. — Таке випадає раз на тисячу років! Це ви принесли нам цю казкову удачу!
Я ввічливо усміхався у відповідь, а сам, дивлячись на фонтан чорної маслянистої рідини, думав про парадокси, які відбуваються з нею в людському суспільстві. Нафта рухає кораблі і забруднює моря, стає хлібом і зброєю. Заради неї спалахують війни і трупи тисяч солдатів лягають у землю, щоб через багато років, перетворившись у чорну кров землі, забезпечити сите життя і багатство нащадкам тих, кого силкувалися колись завоювати.
Кеп чув слова Коротуна і, ковзнувши по мені неуважливим поглядом, буркнув:
— Можливо, можливо…
Він дозволив своїм людям досхочу повеселитись, а потім покликав до себе Ніка, і вони сіли разом на пагорбку, розгорнувши карту. Роздивлялись її і довго радились. Потім Кеп звелів нам збиратися в дорогу.
— Підемо бурити інші свердловини? — спитав я у Коротуна.
— Це знає Кеп, хай йому чорт, — безтурботно кивнув він на свого начальника, і я збагнув, що його цілком влаштовує роль підлеглого, за якого думають інші.
Тим часом поблизу бурової приземлилися ще два вертольоти, на яких прибули нові робітники.
— Незабаром тут виросте виселок, а то й місто, — сказав Коротун. — Нас, мабуть, і не згадають.
Однак і ця обставина не засмучувала життєрадісну людину з автоматом у руках.
Ми рушили в дорогу в такому ж порядку, як і йшли: Нік з Вівсяною Кашею попереду, я йшов за Коротуном, а замикав групу Кеп. Ми піднімалися вгору вузькою крутою стежечкою, роблячи короткі зупинки, щоб перепочити.
Не встигли ми пройти й двох миль, як позаду, там, де лишилась бурова, пролунали постріли.
— Шакал і його бандити! — закричав Нік.
— Цілком можливо. Повертаємось! — наказав Кеп.
У небі розцвіла величезна сліпуча квітка. Почувся гуркіт вибуху.
— Вони підпалили нафту, — весело і якось відчайдушно прокоментував Коротун.
— Навіщо? — спитав я.
Він не відповів. Його круглі очі блищали, мов у п’яного, хоча пив він небагато, короткі товсті пальці нетерпляче бігали по автомату, погладжували його, підкидали, ніби зважували. Ноги, пританцьовуючи, несли туди, де вирувало полум’я, несли невтримно, весело й швидко, наче на свято з танцями і піснями. І йому було байдуже в ці хвилини, що там на нього чекають не веселощі, а смерть.
Я йшов поряд з Кепом, який знову замикав групу. Його обличчя було напружене й зосереджене. Мої розпитування могли його роздратувати, я це знав дуже добре, і все-таки спитав:
— Навіщо вони так зробили? Що їм треба?
— Конкуренти, — гірко кинув він, ніби це коротке слово все пояснювало.
Що ближче ми підходили до бурової, то важче ставало дихати від нестерпної спеки.
До Кепа підбіг Коротун. Автомат танцював у нього в руках. Він щось крикнув, показуючи вбік. Ми звернули і вийшли до бурової з навітряної сторони. Зелень на деревах тут скручувалась, покривалася золотистою шкірочкою, припадала тонким шаром попелу, і затим те чи інше дерево спалахувало, мов свічка. Вогонь палахкотів, тріщав, клекотав від задоволення, пожираючи все, що потрапляло йому на дорозі, з шаленою швидкістю. Мені довелося увімкнути термозахист.
Кеп дихав з присвистом, жадібно хапав повітря. Раптом він нахилився і підняв з трави порожню кобуру.
— Нік! — закричав він. — Сюди!
Роздивившись кобуру, Нік мовив у задумі:
— Люди Шакала не носять “вальтерів”.
Кеп показав йому дві літери “с” і “е”, вирізані на внутрішньому боці кобури.
— О боже! — заволав Нік, хапаючись за голову. — Цього нам тільки не вистачало!
Кеп несподівано засміявся дрібним, гавкаючим сміхом. Я зрозумів, у чому річ: його хворі легені працювали в шаленому темпі. Потягнув його за рукав: