Можливість відповіді
Шрифт:
Треба буде неодмінно висловити і ці мої думки Михайлові Дмитровичу. І тут я згадав, що їх тільки умовно можна назвати моїми. Моїм було тільки спостереження. Адже майже те саме казав мені вчитель. Ні, я не забув нічого, чого він навчав мене. Просто необхідне було спостереження, щоб закріпити їх. А втім, і це він врахував, коли сказав, потираючи глибокі залисини на лобі: “Пересвідчишся на власному досвіді”. От я й пересвідчився. Пишатися мені нічим. Хто я такий? Носій чужих думок, чужої волі. Мені стало прикро. З’явилося нове тривожне відчуття. І я подумки сказав, наважився сказати вчителеві: “Чи здатні ви, Михайле Дмитровичу, здійснити те, що зробив вождь дикунів? Так, я знаю, що ви без вагань, не боячись, підете на будь-який дослід, навіть якщо він загрожуватиме вашому існуванню. Та чи наважитесь ви послати на такий дослід власного сина?”
Я вражено й захоплено дивився на цього напівдикуна, схиляючись перед його героїзмом, а він поглядав на мене з пошаною і страхом, боячись покарання. Усвідомивши комічність ситуації, я усміхнувся, і, підбадьорений цією усмішкою, він насмілився спитати:
— Великий боже, прощаєш мене?
— Ти вчинив розумно, — відповів я і поклав йому руку на плече. — Можеш сказати про це своїм одноплемінцям.
Він не зволікав. Його ближні одразу ж скликали на галявину всіх дорослих людей племені, і вождь, стоячи поряд зі мною, оголосив їм волю бога: відтепер юнаки можуть одружуватись не тільки з імпунками, а й з дівчатами інших племен.
Я спостерігав за результатами своїх вчинків і мимоволі згадував легенду, записану на золотому дискові і табличках. “А хто ж був бог Аамангуапа, — думав я, — котрий жив на дні моря і навчив вирощувати плоди, будувати житла, лікувати? Чи не повторюю я чиїсь вчинки, справи, чи не обростуть і вони легендою, і вчені сперечатимуться про бога Еламкоатля, сушитимуть голови над загадкою його появи?”
Мимоволі спадали на думку й інші загадки, що краяли мені душу. Але як ми можемо розгадувати таємниці, пов’язані з іншими людьми і часом, якщо неспроможні проникнути в таємницю власного життя?
Я згадав жінку, вдову вченого, котру, як мені здавалось, я знав ще до першої зустрічі з нею. Що об’єднує нас, чому я не можу забути її?
Невиразна картина виникла з глибин моєї пам’яті: берег теплого моря, я і вона на надувному матраці. До нас хтось повільно йде, грузнучи в піску. Це — Михайло Дмитрович. Він щось говорить, сміється… Бузкового кольору хмари, розжарені по краях до сліпучого блиску, мчать на мене, тужавіють у польоті. Страшні їхні зубчасті грані. Вони пробивають захисну плівку, і в мене з’являється нове, не звідане раніше почуття, ще болючіше, ніж почуття самотності, яке часом так мучить і заважає спокійно думати…
Де зараз Людмила, що з нею? Мені так захотілося її побачити, що я не витримав — зосередив енергію в першому і восьмому акумулюючих органах, настроївся на її хвилю і крізь клуби туману побачив руки, що піднімали тонку тканину. Людмила роздягалася, готуючись до сну. Ямка на правому плечі здавалася фіолетовою, смугляві округлі коліна затяглися мерехтливим серпанком…
Мені довелося урвати сеанс зв’язку. Пляму світла — вхід до печери, де я перебував, — закрила тінь. Це з’явився вождь.
— Великий Еламкоатлю! Мисливці вистежили велике стадо антилоп. Ходи з нами — тоді полювання буде вдалим…
Я не міг відмовитись.
Вузенькою стежкою ми ввійшли в ущелину, а поминувши його, опинились у долині. Тут на нас чекав один із загоничів. Він звернувся до вождя, показуючи рукою в той бік, де було стадо.
Вождь сказав кілька слів своїм людям, і вони, пригнувшись, тримаючи списи й дрюки напоготові, сховалися в густій траві. Ми рушили за ними
Місце засідки обрали так, щоб вітер дув у наш бік. Мені здалося, що я чую гавкання і виття.
— Собаки? — тихо запитав я вождя. Він закивав головою, шепнув.
— Вони полюють разом з нами.
Незабаром відкрилося дивовижне видовище — спільне полювання людей і диких собак. Загоничі й звірі гнали стадо антилоп. Гавкання, тупіт, крики наближались, наростали. Шалено пульсували сотні сердець, скорочувалися м’язи, текла слина по висолоплених рожевих язиках, залози щедро виділяли в кров адреналін. Запах поту, пилюки, крові. Лють, страх, радість, азарт.
Мене почало лихоманити. Кололо у вухах. Перед очима замиготіли кольорові кола. Довелося відключити кілька приймачів.
Виключити логічні приймачі мозку я не міг, хоча абсурдність того, що відбувалося, пригнічувала свідомість, навалювалася, притискала до землі, на якій робилося щось незбагненне, вкрай жорстоке. Одначе іменувалось воно “законом природи”. Живе полювало й розривало на шматки живе, шматки м’яса і бризки крові летіли в густу траву.
Здійснювався закон економії і обмеження в обмеженому світі — живе виживає за рахунок живого, живе живиться живим. Міра жорстокості, якій людина не придумала назви, бо не наважилася її оцінити повною мірою і прийняла як неминучість. А що їй іще лишалося?
І тут мені стало соромно. Я знову не викликав вчасно з пам’яті слова Михайла Дмитровича, я погано подумав про людину, не врахував, що навіть у цьому світі, навіть з цією програмою природи вона вже давно почала переглядати й відкидати її — спочатку відмовилася від канібалізму, перестала їсти собі подібних — те, що природним чином роблять багато тварин, виконуючи приписи матері-природи…
Продовжуючи розмірковувати над цим, я відключив слух, щоб не чути передсмертних хрипів і стогонів, переможних криків мисливців, виття і чавкання собак…
Наступного дня до мене прибіг Касіт, син вождя.
— Великий Еламкоатлю! В лісі з’явилися злі боги. Вони зустріли одного з наших мисливців і забрали з собою.
— Навіщо він їм? — я не приховував недовіри.
— Цього не знає ніхто. Але Рап бачив: вони зв’язали Мапуї руки мотузком і повели…
— Де твій батько?
— Батько з воїнами йде по сліду богів. Що вони зроблять з Мапуї?
— Цього я поки що не знаю. Але спробую дізнатись. Ходімо.