Можливість відповіді
Шрифт:
— Навіть ті.
— З нетерпінням чекатиму на початок робіт.
— Можете починати хоч зараз, голубчику. Перевірте на ІСЕУ деякі штампи… Ось вам їх список. За цими назвами їх легко відшукати в шафах. А ось кольорова таблиця випромінювань. Спробуйте самі почати, впевнений — розберетесь. А я зазирну до вас через годину—дві.
— Гаразд, — відповів я, беручи аркуші.
— Можете користуватись довідковою бібліотекою нашого центру. Вона досить солідна, займає близько чотирнадцяти великих обчислювальних машин ІБМ-80. — Він показав на телетайп з екранами. — Відповідь одержите максимум через шість хвилин після замовлення. Якщо в бібліотеці не знайдеться даних, машина-бібліограф підкаже, де їх можна одержати. Працюйте.
Він підніс руку до дверей, щось прошепотів, і вони слухняно відійшли вбік.
— Бажаю успіху, — мовив він уже з коридора в той час, як двері ковзнули на своє місце.
Звичайно, Ховрах не міг знати, з якою швидкістю я здатен працювати. Пам’ять обчислювальних машин, в яких зберігалася бібліотека, я проглянув хвилин за сорок, і машина-бібліограф ледве встигала отримувати для мене інформацію з інших бібліотек.
Я не користувався телетайпом та іншими повільно діючими механізмами, а просто приєднав до вводу бібліотеки свій мозок. З цього моменту на весь час контакту бібліотека стала мовби продовженням мого мозку, і я перекачував у свою пам’ять море інформації, сортував і узагальнював її на свій розсуд.
Моя робота була в розпалі, коли двері лабораторії нечутно ковзнули вбік. За ними стояв Ховрах. Він доброзичливо усміхнувся і попрямував до мене.
— Ну, що встигли зробити, дорогенький? Ознайомилися з малятками?
Я подав йому опрацьовану таблицю. Він проглянув її, здивування його межувало із захопленням.
— Так ви ж незамінимий помічник, дорогенький! Можна подумати, що ви все життя лише цим і займалися.
Його сяючі очі-намистинки раптом вкололи мене швидким підозрілим поглядом, брезкла шкіра на лобі вся збрижилась, як погано натягнута панчоха:
— Пам’ятаю, казали, що ви чудодійний лікар…
Я урвав його:
— Можливо, я зробив би більше, якби міг перевірити деякі дані, дізнатися про методику експериментів.
— Так у чому ж річ?
— Машина сповістила, що методика засекречена, і необхідний спеціальний допуск: код і шифр.
Він спохмурнів.
— Що саме вас цікавить?
— Скажімо, як були одержані дані про здатність бактеріофагів групи “Т” перероджувати клітини і викликати епідемії. У вас зібрано надзвичайно цікаву інформацію. Але наскільки чисті ці досліди?
Його порадувала прихована похвала, яка крилася в моїх словах, однак погляд став ще більш жорстким і підозрілим.
— Заспокойтеся, голубчику. Досліди були поставлені чисто, це я гарантую.
— Але механізми епідемій Т-2 і Т-6 неможливо досконально вивчити в лабораторних умовах.
— Чому?
— Для цього не годяться ні миші, ні собаки, ні навіть мавпи…
— У нас був інший матеріал.
Я пригадав, коли вперше почув від нього слово “матеріал”, і в мене з’явилася певна підозра. Я відмахнувся від неї, тому що запідозрювати в такій антигуманній справі будь-яку людину було соромно і безглуздо.
Двері лабораторії знову ковзнули вбік, пропускаючи кількох чоловік. Всі вони шанобливо віталися з професором, з цікавістю поглядали на мене, особливо єдина серед них жінка років двадцяти семи, фарбована блондинка з маленьким невинно-ображеним ротиком. У неї була хвора печінка, а в лівій легені затемнення.
— Наш новий співробітник, — відрекомендував мене професор.
Довелося по черзі потиснути їм руки — великі, маленькі, м’які, жорсткі, теплі, холодні,— вислухати від кожного кілька традиційних у таких випадках слів.
Після церемонії знайомства професор вивів мене з лабораторії. Ми пішли в корпус, де містилися жилі кімнати для співробітників і де на мене чекав Нік. Але, доїхавши зі мною на ескалаторі до коридора, що з’єднував два корпуси, професор згадав, що йому треба заглянути ще в одну лабораторію, і розпрощався.
Вигляд у Ніка був кепський. Його великі дужі руки втомлено лежали на столі. Біовипромінювання навколо голови злиняло до блідо-жовтого кольору.
Я порадив йому добре відпочити, сказавши, що обійдусь поки що без його послуг. Він ворухнув розсіченою бровою, звів на мене світлі почервонілі очі.
— Гарна ви людина, док, тільки…
— …дивна і наче не від світу цього, — закінчив я за нього фразу, що вже визріла в його мозку.
Він здивовано розширив очі:
— Можна подумати, що ви читаєте думки, док. Виходить, мозок свій слід тримати на замку. Ще тільки цього й бракувало.
— А як поживають наші підопічні, імпуни? Теж, певно, втомлюються тут з незвички?
Мені не сподобалася його посмішка.
— Ні, вони майже не втомлюються.
— Хотілося б їх побачити.
— Вони працюють і живуть в іншому корпусі. Номер три.
— Гаразд, відпочивайте, — сказав я. — Не буду заважати.
Коридор був безлюдний. Рішення сформувалося відразу.
Я не чітко уявляв собі схему міжкорпусних коридорів. Ще коли ми йшли сюди вперше, помітив, що всі корпуси з’єднані поміж собою. Отже, якщо наш — номер один, а лабораторний — номер два, то з нього мусить бути вихід у корпус номер три. Вже знайомий ескалатор привіз мене в лабораторний корпус. Тут мені пощастило: я зустрів жінку, з якою мене недавно знайомив професор, і спитав у неї, як пройти в третій корпус.
— До віварію? Ми буваємо там надзвичайно рідко. Та й навіщо туди ходити? Можете замовити будь-який матеріал, і вам його доставлять у лабораторію.
— Мені треба відвідати своїх друзів. Вони там працюють.
— У вас там друзі? — Вона глянула на мене здивовано, майже злякано.
— Саме так. Як туди пройти?
— Треба спуститися на ліфті в цокольний поверх. Звідти в третій корпус веде підземний коридор, але…
— Дуже вам вдячний, — я швидко пішов до ліфта, не дослухавши пояснень.