Можливість відповіді
Шрифт:
Через кілька годин напружених пошуків почала відчуватися втома, акумулятори частково розрядилися, позначався тиск морської товщі на мозок. Слід було піднятися на поверхню і трохи відпочити. І тільки-но я виліз на берег, як почув сигнал: “Брате мій. — кликав мене хтось. — Брате мій!..” У сигналі було прохання про допомогу. Потім пішла цифрова інформація…
Спочатку здалося, що сигнал іде з моря. Я націлив антени локаторів і визначив, що сигнал тільки відбивається від води, а джерело його перебуває десь дуже далеко, певно, в космічному просторі… Однак найдивовижнішою була власне сама інформація, яку посилав мені (саме мені, в цьому я вже не мав сумніву) невідомий суб’єкт. Колонки цифр швидко з’являлися в мозку, шикувалися в чіткі рядки.
Так, це було те саме рівняння, яке входило у формули кристалізованого й активного вірусу, у формулу-модель смерчу, в психологічні характеристики й біовипромінювання людського мозку…
Обличчя вождя вже не було ні величним, ні байдужим. Принаймні мені воно не обіцяло нічого втішного. Але я не боявся ні вождя, ні його воїнів.
— Усе зрозуміло, вождь. Ти обдурив мене, послав зовсім не туди, де бог Аамангаупа з’являвся твоїм предкам. Я згаяв даремно понад два місяці. Навіщо ти зробив так?
Вождь підвівся з грубо збитого стільця, що заміняв йому трон. Старий і немічний, він гордо випростався і подивився мені просто в очі.
— Час заносить намулом пам’ять людей, чужинцю А його немало спливло з тих пір, коли бог Аамангуапа являвся моїм предкам. Ми могли й забути місце, де він виходив з моря. Але ми не забуваємо про білих братів, до яких належиш ти. Ви забрали у нас мисливські угіддя, землю предків і море предків. Чого ж ти хочеш іще? Тепер тобі потрібні наші боги?
Він засміявся і сміявся довго, заходячись мокрим, булькотливим кашлем. Мені стало шкода його, я спробував у доступній формі пояснити свою мету. Вождь не реагував. Довелося вжити псі—хвилі впливу. Тоді він мовив, дивлячись поверх мене відсутнім поглядом:
— Це велика таємниця, яка не належить моєму народові. Далеко звідси, за морем, живе плем’я, яке зовсім недавно відвідав бог Аамангуапа. Тепер цим племенем править вождь, відзначений богом. Сам Аамангуапа врятував йому життя. Я розповім тобі, де живе це плем’я, і ти зможеш поговорити з тим, кого відзначив бог. Слухай…
“Як часто ми шукаємо за тридев’ять земель те, що міститься поряд”,— думав я, озираючи знайомі місця. Отут я колись зустрівся з імпунами. А тепер розшукую плем’я, яке недавно відвідав Аамангуапа.
Вітер повіяв у мій бік, і органи нюху підказали, що десь неподалік є люди, горить багаття, щось вариться. Я пішов у напрямку вогнища. Незабаром крізь зарості побачив відблиски полум’я. Нечутно підкрався, бо хотів роздивитися людей, перш ніж вони побачать мене. Уявіть моє здивування, коли я впізнав імпунів. їх було двоє, і один з них — Мапуї, друг Тагіра.
Я хотів був уже вийти до них, але відчув, що вони чимось налякані.
Мапуї сказав своєму супутникові:
— Якщо охоронці переслідують нас, вони вже недалеко. Треба йти далі.
— Відпочинемо ще трохи, — благав інший.
Він стомився настільки, що небезпека перестала його лякати. Мапуї теж мав стомлений вигляд, проте від нього йшли хвилі страху й ненависті.
“Про яких охоронців вони говорять? — здивувався я. — Невже Ховрах розшукав їх у джунглях?”
Перед тим як вийти до них із зарослів, я послав заспокійливі сигнали. Та все-таки імпуни схопилися за ножі. Впізнавши мене, не зраділи. Мені навіть здалося, що їхній пригнічений стан посилився.
— Що сталося з племенем? — спитав я.
— Ти все знаєш сам, великий Еламкоатлю. Ми винні перед тобою і твоїм улюбленцем, твоїм наступником. Покарай нас, тільки не катуй. Дозволь померти гідно.
Мені насилу вдалося переконати їх, що я й справді нічого не знаю про життя племені відтоді, як ми розійшлися. Нарешті Мапуї почав розповідати:
— Коли ми повернулися до племені, там верховодив Кас-Бос і старий вождь. Тагір сказав, що ти, великий Елам-коатль, врятував його від смерті, аби зробити своїм наступником. Він повів усе плем’я в джунглі. Хто не хотів іти, того він оголосив зрадником і засудив на смерть…
— Засудив?
— Так, великий. Він творив суд твоїм іменем. Він чинив так і потім у джунглях з тими, хто не дотримувався давніх звичаїв. Зокрема з дівчатами, котрі хотіли носити блискуче намисто або довгі спідниці, як білі жінки, чи відмовлялися бути нареченими на змаганнях женихів. Він наказав називати себе Тагір Найсвятіший. Особливо жахливо він карав тих, хто навчився у білих читати й писати і таємно займався цим гріхом. Він убивав навіть тих, хто вимовляв бодай одне слово мовою білих. Але у кожного із страчених лишалися родичі й друзі. Вони ненавиділи Тагіра, а він боявся їх і лютував ще дужче, вбивав ще більше. А що більше він убивав, то більше ставало ворогів, готових на все, аби тільки помститися. його почали називати Тагір Найпроклятіший. Він створив загін наближених і загін охоронців. У кожного з його охоронців були свої вороги, їх убивали, забираючи майно й жінок. І завжди Тагір Найсвятіший і Найпроклятіший казав, що перш ніж покарати будь-кого, він завжди радиться з тобою. Ще він казав, що ти називав його своїм сином. Він вимагав, щоб ми, котрі повернулися з ним з великого будинку білих, підтвердили його слова. Але ми не могли підтвердити все. Адже ми не чули, щоб ти називав його своїм сином. Ні я, ні мій брат. За це нас схопили і прирекли на страту. Ми ні в чому не винні і боїмося смерті. Нам пощастило втекти. Помилуй нас, великий Еламкоатлю, добрий Дог!
Вигляд цих нещасних зацькованих людей, їхня розповідь пробуджували в мене дивне почуття провини. Адже я передбачав багато подій у племені ще тоді, коли Тагір говорив про свої бажання й наміри. Я знав, що минуле неможливо повернути. Те, що відбувається сьогодні або настане завтра, може бути схоже на минуле. Схоже — і тільки. Різниця виявиться істотною. Такий непорушний закон розвитку всього світу — живого й неживого, — який розвивається при неодмінній умові: виборі різних варіантів. Жоден з них не повторюється повністю. Про це знали ще стародавні люди, говорячи, що в одну річку не можна увійти двічі. Я застерігав Тагіра. Та чи досить переконливо? Я не надав належного значення його словам і намірам, і ось результат: загибель багатьох людей. Мою свідомість гнітив тягар провини за Тагіра і його жертви, і за всіх нещасних, хто не міг бути ні передбачливим, ні дужим.
— Ходімо до племені, — запропонував я Мапуї і його братові.
Вони злякано відсахнулись.
— Там Тагір Найсвятіший і охоронці, — повторив Мапуї.
— Вони не заподіють вам зла.
— Хіба Найсвятіший не твій наступник, великий Еламкоатлю? Хіба він виконував не твою волю? — з несміливою надією спитав Мапуї.
— Ні. Я не бачив його і не говорив з ним з того дня, коли ми розлучилися з вами.
Їхні лиця просвітліли, плечі мимоволі розпрямились.
— Слава тобі на віки вічні, великий Еламкоатлю! Ми йдемо за тобою.