Можливість відповіді
Шрифт:
Він дивився на мене запитально, але в його погляді був і виклик.
— Бажаю успіху! — сказав я і швидко почав підніматися по стежці. Я думав: “Бідний Тагір, ви можете знищити тих, кого називаєте зрадниками, скинути чужий одяг, повести плем’я на старі місця, та до минулого життя ви не повернетесь. Бо тільки-но вам не пощастить на полюванні або випаде засушливий рік, люди згадають час, коли вони не залежали від полювання, а продукти можна було купити в лавці. Сильніше будь-якої отрути діятимуть спогади про ковбасу, цукерки, морозиво, що їх ваші діти й ви самі покуштували колись. І жінки нудьгуватимуть за барвистими ганчірками і скляним намистом… Бідний Тагір”.
Частина третя
ПОВЕРНЕННЯ
Я прийшов до неї уві сні, під час нетривкого сну, коли повіки тремтять у такт сновидінням. Я попросив:
— Розкажи про мене.
— Нічого не знаю напевне. Хочу догадатися.
— Розкажи про свої здогадки.
— Вони туманні. Бачиш?
— Ти не хочеш допомогти мені?
— Хочу, але не можу. Дуже хочу. Допомогти тобі — допомогти самій собі.
— Тоді дозволь зазирнути до твого мозку, в твою пам’ять.
— Ти можеш зробити це й без мого дозволу.
— Не хочу.
Її істота — те, що люди називали в книгах душею або особистістю, — покірно розкрилася назустріч. Вона була бузково-голубою, м’якою, беззахисною, хоча і сама Людмила, і її друзі, і небіжчик-чоловік вважали її вольовою людиною. Те ж, що вони називали волею, виявилося побоюванням виказати свою беззахисність.
Я побачив у клітинах довготермінової пам’яті циркулюючий імпульс. Стимулював його променем і проявив зображення якоїсь людини. Наче створене із світної мозаїки, це зображення мінилося і миготіло. Воно когось нагадувало мені. Та перш ніж я встиг згадати кого саме, з’явився сигнал заборони. Я збагнув, ким було накладено заборону.
— Михайло Дмитрович?
Мовчання. Глухе, затяжне мовчання. Так буває, коли на другому кінці телефонного проводу трубку піднято, але абонент не хоче відповідати. Спробую пробитися крізь стіну мовчання:
— Вважаєте, що це не той шлях?
— Так.
І тиша наповнилась гудінням, наче зв’язок урвався.
— Забудь про нашу розмову, — сказав я Людмилі. — Забудь про те, що я приходив. Це був тільки сон.
Ще якісь частки секунди я бачив вигнуті тремтячі вії, мов крильця нічного метелика, сині тіні на повіках, краплинку слини, що тьмяно блистіла в ніжному куточку губ…
***
В дорозі мене застав смерч. Спочатку мої локатори сповістили мозок про зміну радіофону, за півгодини я відчув перепади тиску, а вже потім вуха вловили характерний гуркіт, начебто наближався поїзд. Я оглянув горизонт і помітив хмару із рваними зазубними на краях, неначе викувану із свинцю. Ось один її край почав швидко витягуватись і подовжуватись. Тиск у ньому різко понизився. Торкаючись землі, він виривав з корінням дерева і, немов шланг велетенського пилососа, все втягував у себе на своєму шляху: величезні брили каміння, рослини, тварин…
…Я миттю обчислив кут і швидкість руху смерчу. Ця “машина” йшла в потрібному мені напрямі і з пристойною швидкістю — близько чотирьохсот кілометрів за годину. Я заквапився навперейми смерчу. Ось уже відчувається його крижане дихання… Я притиснув руки до тіла, щоб не зачепити каміння і балки, що крутились у вирві, випустив кокон захисної оболонки.
Легко, наче бавлячись, мене за вісімдесят метрів підняло над землею і хотіло було опустити, бо тиск у вирві підвищився. Але я доклав зусиль і пересунувся в “нішу”, де тиск лишався досить низьким. Мені довелося кілька разів міняти місце всередині цього велетенського хобота завтовшки в сімсот тридцять метрів і довжиною в півтора кілометра. Я ввімкнув ІСЕУ, аналізуючи стан різних ділянок смерчу — тиск, температуру, складав рівняння, виводив формулу мого “експреса”.
Незабаром я зрозумів, чому завчасно відчував зародження і наближення смерчу: передвісниками його служили ультразвуки, викликані перепадами тиску. Проста формула дала б можливість людям з допомогою нескладних приладів передбачати смерч за кілька годин до його появи над тим чи іншим місцем, а це врятувало б життя тисячам. Нехай така формула і схема приладу буде одним з невеликих подарунків, які я вручу Михайлу Дмитровичу.
Мандруючи в смерчі, я зробив ще одне відкриття. У світі, зітканому з парадоксів, навіть таке незаперечне лихо, як смерч, викликало не тільки страждання й руїни. Я виявив у ньому хмари, які складалися з мікроорганізмів і насіння рослин… Я уявив, яку роботу здійснили за мільйони років легіони таких “листонош”, заселивши нові землі перенесеними рослинами і мікроорганізмами…
Я промандрував у смерчі мало не дві тисячі кілометрів і, опинившись над потрібним мені місцем, вибрався з “ніші”. Кілька хвилин я відпочивав від перевантажень, потім продовжив складати загальну формулу-модель смерчу. Уявіть собі моє здивування, коли, розташувавши всі дані в єдину систему, я виявив у її центрі те саме рівняння, яким описувався вірус. І коли я зрозумів значення цього явища, в мене захопило дух і вперше захотілося погладити себе по голові…
***
Обличчя вождя з вискубаними й підфарбованими бровами було велично незворушним. Він розповідав мені історію свого народу, яка складалася з коротких періодів миру й нескінчених війн…
Я непомітно спрямував розповідь вождя в інше русло — до давніх часів, коли з моря приходив, як говориться в легенді, бог Аамангуапа.
— Великий вождь, чи відомо тобі те місце на березі, куди бог Аамангуапа виходив до твоїх шанованих предків?
Він з доктором глянув на мене:
— Якби ми забули те місце, то нашого народу вже не. було б на світі. Мов вічний спомин, там стоїть священна біла скеля з двома зрізаними вершинами…
…Священну скелю я знайшов нескоро. Вона виявилася набагато нижчою, ніж у розповіді вождя. Берег тут був крутий, стрімкий, хвилі хлюпали метрів за сім унизу і здавалися чорними. Я пройшов берегом, уважно обстежив скелю. Мене здивувало, що біля її підніжжя не було слідів жертвопринесення…
Я стрибнув у воду і швидко досяг дна. Далі натрапив на якусь подібність підводної бруківки: кругляки лежали щільно один при одному, і спершу я подумав, що тут попрацювала розумна істота. Але аналіз показав мені, що це поклади залізомарганцевих руд, а створили їх бактерії. Марганець і залізо вони добували з морської води. Іноді в кругляках попадалися вкраплення золота, урану, молібдену…
Потім я надибав на велике скупчення мушлів, серед яких були й перлові скойки.
Однак усі ці скарби зараз мало цікавили мене. А от слідів істоти, яку називали богом Аамангуапою, не було ніде.