Можливість відповіді
Шрифт:
Я дужче постукав у двері.
— Док, не заважайте дослідові.
Я вже встиг помітити, що трохи нижче переговорних ґраток, там, де прокладки не було, біліло прозоре для мого погляду віконце. Я зазирнув у нього і побачив Ховраха і ще якогось незнайомого мені чоловіка. Вони стояли біля операційного столу під рефлекторами. Незнайомець подавав Ховраху скальпель. А на столі, прив’язаний до нього ременями, лежав Тагір.
— Ви обдурили мене! — закричав я. — Це — Тагір! Що ви робите з ним?
— Я вже сказав вам, дорогенький, що ви помилилися, —
Двері затріщали під моїм натиском, і професор зі своїм помічником злякано здригнулися.
— Гаразд, — сказав професор, знімаючи рукавичку. Він підійшов до дверей і підніс руку до опізнавального пристрою.
Двері увійшли в стіну.
Я поспішив до Тагіра.
— Тільки не торкайтесь до нього, — попередив професор.
— Що з ним?
— Захворів. Необхідна негайна операція.
Голос у нього був лагідний, він намагався приховати свої справжні почуття. Але я сприйняв суміш люті, страху, глуму. Особливо мене здивував прихований глум. Що він означає?
— Великий Дог, забери мене звідси, — простогнав Тагір.
— Йому необхідна негайна операція, — нагадав Ховрах.
Я глянув на прилади. Працювали вони далеко не всі.
— Без наркозу?
— Під місцевим.
— Яка причина операції?
— Пухлина в правій легені, дорогенький.
— У нього немає пухлини в правій легені.
— Можна подумати, голубчику, що у вас є рентгенівський апарат.
— У нього немає пухлини. Ви кажете неправду, — сказав я, розстібаючи ремні, що утримували Тагіра на столі.
Ховрах і його помічник намагалися перешкодити мені. Довелося легенько відштовхнути їх. Професор відлетів з один бік, його помічник — у другий. Ховрах, певно, вдарився, бо в його голосі додалося злості:
— Я вам усе поясню.
— Спочатку я вислухаю імпуна. Говори, Тагіре.
— Не вір їм, великий Дог. Обіцяли багато платити. Нічого не платили. Годували добре. Але нам було тісно, нічим дихати. Хижа маленька, а нас багато. Кололи Наруї товстою голкою — він захворів. Понесли його геть, сказали — вилікують. Він не повернувся. Потім кололи Суена. Теж захворів. Забрали — він зник. Потім Усаїна. Не повернувся. Тепер — мене. Недобрі, лихі боги…
— Не слухайте цього дикуна, — зневажливо кинув професор. — Серед них починалась епідемія. Довелося негайно лікувати.
— Природний матеріал для чистих дослідів? Так ви це називаєте? — нагадав я.
Спираючись на мою руку, Тагір насилу підвівся зі столу.
— Ходімо до твоїх братів. Підемо звідси разом з ними, — запропонував я.
— Двері! — вигукнув Тагір.
Я обернувся. Двері нечутно ковзнули на своє місце, а за ними зникли Ховрах і його помічник. Тагір з жахом дивився на зачинені двері.
— Не хвилюйся, Тагіре, двері — не завада, — сказав я і подумав: завада зовсім не там, бідолашний мій друже, зовсім не там, де ти її бачиш. Завада — в моїх установках, у Програмі, створеній Михайлом Дмитровичем. Він
— Ходімо! — сказав я Тагірові, першим підійшов до дверей і натис на них.
Двері вигнулись, затріщали. Десь пролунали дзвінки, завила сирена. Я збільшив зусилля — і виламав двері. В коридорі вже метушилися кілька охоронців з автоматами в руках, професор, Нік.
— Облиште, док, — благально сказав Нік. Він мав вигляд не такий, як завжди. Не лишилося навіть натяку на впевненість і спокій. Автомат ходором ходив у його руках. Він не хотів стріляти в мене.
— Я вам усе поясню, дорогенький, і ви зрозумієте, бо ви — справжній вчений, — забелькотів Ховрах.
— Уже чув: епідемія, ви хотіли їх врятувати, — відрізав я, не приховуючи іронії.
— Ні, вам я скажу правду, голубчику…
Я подивився в неспокійні очі-намистинки, заглянув у мозок. Важко було проаналізувати світні струмочки імпульсів. Ховрах гарячково шукав вихід із скрутного становища, витрачаючи на це всю енергію своїх “акумуляторів”.
— Негайно відведіть Тагіра до інших імпунів.
Тагір зіщулився, і я повернувся до нього:
— Вони не наважаться зробити тобі погано. Скоро побачимось.
Нік став так, щоб прикрити мене від охоронців.
— Я сам простежу, дорогенький, щоб Тагіра відвели до його родичів, не турбуйтеся. А потім прийду до вас, і ми поговоримо відверто…
Ховрах широким жестом, як люб’язний господар, запросив Тагіра пройти до другого корпусу.
— Я проведу вас, док, — запропонував Нік.
Ми пішли разом. Охоронці проводжали нас сторожкими поглядами. Я дуже добре пам’ятав про справу, яку треба завершити, перш ніж залишити лабораторії.
— Обставини можуть зламати будь-кого, док, — промовив Нік.
— Мені треба в лабораторію, — сказав я.
Він знизав плечима, ніби кажучи цим: робіть як знаєте. І швидко, розуміючи, що часу в нас обмаль, спробував напоумити мене:
— Даремно ви втручаєтеся в цю справу, док. Нікому нічим не зарадите, а собі зробите лихо. Вони вже викликали Кепа. Це найстрашніша людина, яку я зустрічав, хоча… також нещасний. Колись він поринув у науку. Про нього казали: рідкісний талант. Пророкували велике майбутнє. Таланту ж не виявилось. Ні крихти. А він уже звик до надій, які на нього покладали. Його почали цькувати — за все, в чому помилилися, чому заздрили. Скінчилося тим, що він озлобився на весь світ, а особливо на тих, кому, як він вважає, незаслужено пощастило народитися з іскрою божою. Ну а ненависть у нього, скажу я вам, док, — він мимоволі зіщулився, — холодна, обміркована. Він уміє чекати свого часу, як змія в схованці. Вас він вважає талановитим щасливчиком. Тому моя вам порада, док: зникніть з його шляху. Найкраще — негайно.