Музей покинутих секретів
Шрифт:
У Клявзевіца в «Vom Kriege» [24] він колись був підкреслив собі, так вразила його точність опису: чотири елементи складають атмосферу війни — небезпека, напруження, випадок, непевність, — формула, з якої він починав свої виклади на підстаршинськім вишколі: коли є готова, кимось задана формула, діяти завжди не до порівняння легше. Чи ж йому було звикати до непевности? До розлитого в повітрі відчуття небезпеки? Що йому, до лиха, сталось, таже він усього тільки забув свій сон?!.
24
«Vom Kriege» — «Про війну» (нім.), класичний трактат з воєнної теорії прусського історика, героя наполеонівських війн Карла фон Кляузевіца (1780–1831).
А чувся так, ніби забрано йому зброю.
Стояв на краю лісу, ввічу вже виразної чорнильної синяви, на яку
«Стодоля». То «Стодоля» був усьому причиною — «Стодоля» витісняв із пам'яти його сни. Навалювався йому на тяму з першої миті пробудження всім тягарем своєї присутности (о так, він був повсякчас свідомий «Стодолиної» присутности обіч як чогось стороннього!) — й стягував на себе ту частину уваги, що мала б утримувати сон на плаву. Був тяжкий, так, — ні на що, крім себе самого, не лишав довкруг себе шпарини. Був дужчий за нього, от у чім річ. Нарешті він собі це сказав. Дужчий за нього, Адріяна Ортинського, «Звіря», «Аскольда», «Кия», поручника УПА, надрайонового організаційного референта, нагородженого Бронзовим Хрестом Заслуги й Срібною Зіркою… І все те нічого не важило порівняно з простим фактом: «Стодоля» був дужчий.
І Гельця те знала.
Тому й вибрала — його.
Жінка, авжеж «Вона в усьому була жінка — як то вимовлялося по-французькому, par excellence [25] ? А жінку не здуриш, жінка впізнає дужчого раніше од командирів — і безпомильніше од підлеглих. «Стодолиної» волі вистачило б нагнути під себе не десятки, а сотки людей — а може, й тисячі. Надрайон був для нього затісний — йому би працювати в окрузі. А то й у Крайовому Проводі СБ. Колись, як не згине, «Стодоля» напевно там і буде. А він, Адріян Ортинський («Звір», «Аскольд», «Кий»…), завжди найліпше почувався в прямім бою — і тоді, коли вдавалося вийти з нього без утрат. І найбільше не любив посилати людей на смерть. Хоч би скільки йому ще судилося топтати ряст, окружним провідником йому ніколи не стати.
25
par excellence — найвищою мірою (фр.).
Чомусь згадав учорашню розповідь «Левка», яка більше подобала на сповідь, — «Левко» дійсно мав артистичну натуру, подобався Адріянові: був чуткий. З-поміж них усіх «Левко» занепокоївся першим — як тільки вони вступили до тої криївки на переховок. Жартував, баляндрасив, але все те виходило йому якось нервово, й Адріян те відчував, — із «Левком», якому він колись вчасно підказав вийняти з люфи кулю перед чищенням зброї, їх лучив той особливий, безсловесний зв'язок, що виникає між рятівником і врятованим — власне той, якого не виходило Адріянові зі «Стодолею». Коли опинилися зі собою в штири оці, «Левко» розговорився, мов тільки й ждав нагоди, — і розказав, як ліквідували взятого під час акції в С. майора емгебе, що півроку прожив із ними в лісі, доки не здав усю, що знав, теренову аґентуру. Той майор їм дуже допоміг — сам пішов на співпрацю, і вони з ним за півроку таки зжилися, під кінець уже сливе й не охороняли — та й куди б він став утікати, до своїх большевичків? Під трибунал і розстріл? Коли «Стодоля» зібрав бойовиків СБ й оголосив, що операція скінчена й майор більше не потрібен, зробилася тиша, хоч мак сій. Про майора вони вже знали більше, як один про одного. Знали, що він українець, родом із Запорізької области, що змобілізований був на службу в НКВД ще молодим парубком, що привіз із собою до Львова жінку й дитину, а в Запорізькій області має стару матір, якій щомісяця переказував гроші, — багато чого знали… «Стодоля» спитав, чи хто з них ручиться на горло, що майора можна лишити в підпіллю. Що коли його лишити, він прийме присягу на вірність Україні й воюватиме на нашій стороні. До такого повороту ніхто не був готовий, мовчання тривало. «Стодоля» спитав, чи хто добровільно голоситься на ліквідацію. Ніхто не зголосився. Тоді«Стодоля» сам призначив двох виконавців. Ті двоє потім повернулися такі, хоч самих у землю клади. Майор їм сказав, що іншого вироку собі й не чекав. Що він теж військовик і все розуміє. Хоча він і не був військовик, був енкаведиста — а значить, на своєму віку сам не раз мусив стріляти до беззбройної людини з зав'язаними очима. З такої служби вояки зазвичай виходять якраз нікчемні: не звиклі, що цівка пістолета може так само легко бути обернена і в другий бік, і, наколи таке диво їм стається, з місця тратять людську подобу; дивитись на те неприємно… Але за півроку, що прожив із ними, майор також
То не була ліквідація, то було вбивство. Всі це розуміли. Ті двоє дуже скоро по тому також полягли — один по одному пішли добровольцями на «мертве діло», таке, з якого не вертають. Вони шукали собі смерти, сказав «Левко». Щось у них та акція зламала. «Левко» це казав без осуду, як про випадкову кулю чи переміну погоди, — в жоден спосіб не замірявся він обговорювати з Адріяном дії свого командира, в яких не сумнівався; його мучило інше, й Адріян те бачив: «Левко» винуватив себе — що не зваживсь у вирішальну хвилину поручитися за того майора. Не зважився виступити наперед, клацнути закаблуками і, дивлячись у вічі «Стодолі», сказати: «Я ручуся». І насер його матері, що буде потому.
Він був гарний хлопець, «Левко», — і мучився тим, що забракло йому відваги. Що через його, і тільки його, «Левкову», слабодухість згинули люди, які могли би жити. Всі троє.
— Ви не слабодух, — сказав йому Адріян. — Але добре, що боїтеся ним бути. Чоловік завжди чогось боїться, то тільки дурень не знає страху. Питання в тім, чого боїмося більше. Тоді той більший страх тлумить менші — і то й є правдива відвага.
Ця думка була йому дорога, він давно до неї прийшов, ще за німців, як перший раз брав участь у нападі на тюрму ґестапо: що відвага, та правдива, в якій не похитнешся, є лиш питання ієрархії страхів — коли ганьби й зрадницького тавра боїшся більше, ніж смерти (а понад усе, до леду в жилах, боїшся Шевченкової перестороги — «Погибнеш, згинеш, Україно, не стане знаку на землі…»: нічого страшнішого, як статися тому свідком, на твоїм віку трапитися не може, і нема в світі такої сили, яка б тебе перепинила той страх одвернути). Але не певен був, чи «Левко» розумітиме слово «ієрархія». Хоча насправді він те все говорив, аби тільки щось казати. Аби не мовчати. Так, наче власне сумління забалакував. Бо хіба на місці «Стодолі» він, «Кий», не так само б розпорядився вчинити?..
Виходило, наче він потішав «Левка» в імені «Стодолі». Чого сам «Стодоля» вочевидь робити не став. І «Левко» таки трохи й прояснів, пожвавішав, як одігрітий щиглик (чомусь подумалось не до речі, на нього дивлячись: шкода, хлопче, твоїх рум'янців, визеленієш за зиму, як бараболя в льоху…). І щойно тепер, на краю лісу, в чеканні, коли хмари, що прудко гнались по небу, розмотуючись сувоями диму, сховають місяця й можна буде вийти на узлісся, Адріянові вернулася та розмова, як гірка відрижка після важкостравної вечері, — і він подумав, холодно й зірко: так, наказ він на місці «Стодолі» віддав би той самий, — але в нього «Левко» б наважився виступити наперед. Клацнув би закаблуками і, приклавши руку до дашка, промовив би: «Слухняно голошу, друже командир, я ручуся».
І насер його матері, що буде потому.
Він зрозумів, що нарешті прочумався, остаточно. Всередині було пусто, як перед виходом на лінію вогню. Час зі свистом зійшовсь докупи, міхами московської гармошки, — в біжучу хвилину, в одиноку шпарку для негайної дії. І той огидний нутряний дрож — погамувався, затих. І пальці не тремтіли.
Був вільний.
Круг нього в нічній тиші дихала його земля. Всі духи лісу, що берегли його, провівши крізь хащу, стояли йому за спиною. Це була його земля — його сильна, як смерть, над усе найдужча любов, що пульсувала крізь ніч, мов невидиме світло. Ті, що прийшли топтати її своїми чобітьми, не мали тої сили. Не могли йому нічого заподіяти.
Чув, як уступає в нього зла, батярська веселість. Та, газардова, що з'являється в бою і — коли маєш щастя — на завданні, сповняючи тіло сновидною легкістю, дражливим лоскотом небезпеки, що збуджує й п'янить тим нестримніше, чим відкритіше ту небезпеку зневажаєш, — і тоді вона відступається, упокорена, бо ти виявився дужчим… Попереду біліло поле, — ба ні, вже рябіло, гостинно чорніючи назустріч мокрими проталинами, свідомість — білий лицар у крижаних обладунках — споглядала зі сторони, держачи в руці зеґарок, зеґарок гучно цокав, вилічуючи хвилини, відміряні до повороту, — а десь у просторі, чи то в ньому самому, невидима рука вже накручувала катеринку на прудкий, юродиво-веселенький коломийковий мотив, тісно, тісно, коби лиш не трісла пружинка, ах ні, то галузка трісла під ногою, як дівка з нетерплячки, — «Ой по плаю білі вівці, по плаю, по плаю, а я спала з партизаном, Бігме, си не каю…», — він криво осміхнувся, шумно вдихаючи гостре лісове повітря на всі легені, мов розтягаючи міхи гармошки в передчутті жорстокого, як вовчий гін, танцю, тільки то був уже не він — а демобілізований капітан совєтської армії Антон Івановіч Злобін, із прекрасними документами й іменним наганом командирований у район по лінії Заготзерна для перевірки завершення хлібоздачі.