Музей покинутих секретів
Шрифт:
Спи, спи… Я тільки запишу, бо забуду…
Що запишеш?.. Уфф… Ковдра збилася… Котра година?
Не знаю. Четверта.
Ти чув, як я тебе любила? Уві сні? А ти взяв і прокинувся. Там ще щось було. Дай подумати. Іди до мене, будем думати разом. А, чорт!.. Що таке?
Коліно… Зачепив… Ніби забите, чи що? Тільки де я його міг забити? Звечора все було о'кей…
Може, об тумбочку? Гарцюєш цілу ніч, схоплюєшся… Дай-но я гляну. Дивно. Дуже дивно…
Ні,
Воно ніби всередині, глухо так. Дуже, дуже дивно…
Ну, лягай уже… Налякав мене, і знов весь мій сон утік. Тільки й запам'ятала, що чогось дуже тебе любила. І чого б то?
Це добре. Люби мене. Весь час люби. А я що роблю? Ото мені повезло. Обом нам повезло. Угу. Шалено.
Ох… Адюська… Адічка, рідний, чудо моє… Ні, не зупиняйся… О Боже… Ах, ти ж… ти… ти… ти…
Кохане моє… кохане…
Дай, слізки витру… Клади голівку мені на плече. Ось так… Це краще, ніж уві сні було. Це продовження.
А так воно й є… Бо я щоразу з тобою щось бачу. Щоразу якісь нові картинки — як у кіно…
Моя ти картинка. Найкраща картинка в світі. Тільки мені жаль, що ти не бачиш… Що я тобі не можу показати. Таке було б відео… І що ж було цього разу?
Спалах. Просто спалах, тільки дуже яскравий. Такий, ніби прожектором в очі, як після темного льоху… І — вибух… Така суміш захвату й жаху, як виліт із тіла. От цікаво, чи це і в смерті так?.. Ти так застогнала, аж я злякався. Воно й справді було схоже на смерть.
Знаєш, я щойно завдяки тобі зрозумів одну штуку. Знов про якісь твої множини?
Ні, про той сон… Я зрозумів, чому там нема страху смерти. В жодному з тих снів. Хоча, в принципі, всі вони про смерть. Дивно, правда? Дурнику мій…
Що ти, малятко? Чого ти знов плачеш?..
Тому, що я тебе люблю. Так люблю, що не знаю, що з цим робити…
Чшш… Не плач. Хочеш, я тебе візьму на руки й по-колишу?
Ой, Господи ну от, краще вже смійся.
Розказуй, розказуй далі. Що там зі страхом смерти?
А нічого, в тім-то й річ. Нема його там. Я думаю, він взагалі не боявся вмерти, той чоловік. Думаю, він постійно до цього був готовий. І від цього і всі картинки в його голові мусили бути такі… різко наведені, фізично відчутні… Це так само, як в екстазі, розумієш? Коли ти сказала про виліт із тіла, я зразу про це подумав.
О Боже. Не може бути.
Що таке?
Ні, нічого… Так, здогад. Я, здається, здогадуюсь, хто то міг бути. Що, справді?
Приблизно… Ти ж його в лице не впізнав би? Скажімо, на фото? Не більше, ніж самого себе без дзеркала. Ну, то нічого й думати…
Про що?
Про той спалах. Нічого, пусте. Забудь. Як твоє коліно? Затихло. Мовчить. Ти мене полікувала.
Адю?
Як гадаєш, це справді ми? Чи ми собі тільки снимося? Не знаю, Лялюсь…
У мене часом таке відчуття… Тільки ти не смійся, добре?.. Не буду.
Таке відчуття, ніби нам дісталася чиясь інша любов. Чиясь, колись, несправджена — знаєш, як у граматиці недоконаний вид… Ну, значить, так мусило статися.
Ні, ти послухай… Якось у дитинстві, я ще зовсім маленька була, ми ще на Татарці тоді жили, — з нашого двору виїздила одна дівчинка. Дім уже був призначений на знесення, десь невдовзі по тому й нас виселили, — а ця сім'я була перша, цілий двір їм помагав вибиратися. Стояла перед під'їздом вантажівка, з квартири виносили меблі, — ті самі кріселка, на яких ми в гостях у тої дівчинки гарцювали, як зараз бачу їх там у вітальні… Надворі, під відкритим небом, вони виглядали, наче вирвані з рота зуби. Абажур мені дали потримати, що в них висів над столом, — знаєш, такий на дротиках, жовтогарячий із кетяшками…
Знаю: п'ятдесяті роки.
Угу, в них все було старе… Знятий з місця, він теж перестав бути абажуром — якби вдягти його через голову, була б спідниця принцеси… І от тоді, розумієш, мене найбільше мучила одна річ… Із тою дівчинкою ми напередодні робили разом «секрет». Дуже були з нього горді. І я весь час думала — ось, вона виїздить, і що ж тепер буде з нашим «секретом»?.. Розумієш, вона про нього забула. Їй було вже не до нього. Може, якби ми вдвох улучили хвильку, втекли від дорослих, розкопали той «секрет» і присягли над ним у вічній дружбі, все було б інакше. Тягло б на мелодраму. Або, якби вона той «секрет» комусь «заповіла», дозволила після свого від'їзду ще комусь показати, якійсь іншій дівчинці… Але нічого такого не відбулося, — було ясно, що наш «секрет» умер. Умер, тому що вона про нього забула. З ним сталося те саме, що й із кріселками, з абажуром: він утратив свій прямий смисл. Хоч і лишався там, де й учора, ніким не рушений, він більше не був «секретом» — був уже просто купкою закопаного сміття. Ти слухаєш?..
Угу…
І я пам'ятаю, яка на мене недитяча туга тоді навалилася… Дитина — вона ж відчуває так само, як дорослі, тільки пояснити того не вміє. Ніби мені відкрилися нараз усі ті «секрети», що ми наробили, а потім покинули й ніколи більше до них не навідувалися, — як вони всі й далі лежать там, у землі. Всі наші запечатані дружби, сльози, клятви… Наші маленькі життя, накриті скельцями, — як експонати у мами в музеї. Такий величезний музей покинутих «секретів». А люди по ньому ходять — і навіть не здогадуються, що він там, у них під ногами…
Музей покинутих секретів — гарно. Мені подобається. Я, здається, якось безтолково розказала…
Ні, я зрозумів. Ти хочеш сказати, що ми з тобою разом через те, що випадково відкопали чиюсь чужу любов. Як отой «секрет», покинутий власниками. Ну… Десь так.
А ти не думаєш, що, може, ті власники нам його теж, як ти кажеш, «заповіли»?..
Я тобі скажу, що я думаю. Я думаю, що той чоловік любив Гелю. А вона зробила щось не так. Якусь жахливу помилку зробила, через яку все пішло шкереберть. І досі не направиться.