Ніч у Лісабоні
Шрифт:
Гурт людей пройшов мимо нас. Хтось зареготав, і кілька чоловік оглянулось у наш бік.
– Ходімо, – прошепотіла Гелен. – Нам тут не можна стояти.
– Куди ж нам піти?
– До твоєї квартири.
Я гадав, що не розчув її слів, і тому перепитав:
– Куди?
– До твоєї квартири. Куди ж іще.
– Мене можуть впізнати на сходах! Хіба не ті ж самі сусіди живуть у нашому домі?
– Ніхто тебе не побачить.
– А служниця?
– Я відішлю її на весь вечір.
– А завтра вранці?
Гелен
– Ти приїхав з далеких країв для того, щоб про все це спитати в мене?
– Я приїхав не для того, щоб мене тут схопили, а тебе, Гелен, посадили в концтабір.
Вона раптом посміхнулась і сказала:
– А ти не змінився, Йозеф. І як ти тільки наважився приїхати сюди?
– Я й сам не знаю, – відповів я і мимоволі теж посміхнувся. Згадка про те, що раніше вона часом гнівно, а часом у розпачі дорікала мені за мою надмірну розсудливість, враз ніби змела всю небезпеку. – Але я тут, – додав я.
Вона похитала головою, і я помітив сльози в її очах.
– Ще не зовсім, – заперечила вона. – Не зовсім! А тепер ходімо, а то ще справді арештують нас, бо все виглядає так, ніби я влаштувала тобі сцену.
Ми пішли через площу.
– Але ж я не можу так одразу піти з тобою додому, – сказав я. – Ти все ж таки повинна спершу відіслати свою служницю! Я зняв собі кімнату в Мюнстері в одному готелі. Там мене не знають. Я мав намір там жити.
Гелен зупинилась.
– Який час?
– Ще не знаю, – відповів я. – Я думав лише про те, що хочу побачити тебе і потім мушу якось повернутись назад.
– За кордон?
– А куди ж іще, Гелен? – спитав я.
Вона схилила голову й пішла далі. Я подумав тоді, що повинен відчувати себе дуже щасливим, але чомусь не відчував цього повністю. Тепер я певен, що тоді був щасливий.
– Мені треба ще подзвонити Мартенсу, – сказав я Гелен.
– Ти можеш це зробити і з твоєї квартири, – відповіла вона.
Мене чомусь прикро вражало кожен раз, коли Гелен казала «твоя квартира». Вона повторяла це навмисне. А навіщо – я не знав.
– Я обіцяв Мартенсу подзвонити через годину, – наполягав я. – Година вже минула. Якщо я не подзвоню, він думатиме, ніби зі мною щось трапилось. І може вчинити щось необачне.
– Він знає, що я пішла забрати тебе з собою.
Я глянув на годинник. Було на чверть години пізніше, ніж я мав подзвонити.
– Я можу це зробити в найближчій пивничці, – сказав я. – Для цього потрібна одна лиш хвилина.
– Боже мій, Йозефе! – гнівно сказала Гелен. – Ти дійсно не змінився. Став іще педантичнішим.
– Це зовсім не педантизм, – заперечив я. – Це йде від досвіду. Я надто часто бачив, скільки нещастя трапляється, коли недооцінюють дрібниці. І надто добре знаю, що значить чекати, коли людину всюди підстерігає небезпека. – Я взяв дружину за руку. – Без такого роду педантизму, Гелен, мене б уже не було на цім світі.
Вона міцно стиснула мою
– Я знаю. Хіба ти не бачиш, як я боюсь, що з тобою що-небудь скоїться, якщо я лишу тебе самого хоч на хвилинку?
Я відчув, як мене заливає хвиля тепла.
– Все буде гаразд, Гелен. І в це теж можна вірити. З усією педантичністю.
Вона посміхнулась і підвела своє бліде личко.
– Іди дзвони. Але не з пивнички. Он по тім боці стоїть телефонна будка. Там безпечніше.
Я зайшов до скляної кабіни. Гелен лишилась на вулиці. Я подзвонив Мартенсу. Його номер був зайнятий. Я почекав хвилинку, потім подзвонив ще раз. Монета з брязкотом випала; номер і досі був зайнятий. Я почав хвилюватись. Крізь скло мені видно було, як Гелен насторожено ходить на вулиці туди й сюди. Я подав їй знак, але вона не дивилась на мене. Вона стежила за вулицею, трохи витягши шию, наче в дозорі, але намагалась нічим не привернути до себе уваги, охоронець і ангел-хранитель водночас, у чорному, добре припасованому до її постаті костюмі – я тільки тепер це помітив. Чекаючи в кабіні, я побачив також, що губи її підведені помадою. В жовтавому світлі вони здавалися майже чорними. Мені спало на думку, що губна помада і всяка косметика в новій Німеччині вважались небажаними.
Подзвонивши втретє, я зв’язався нарешті з Мартенсом.
– Весь час говорила по телефону моя дружина, – пояснив він, – Майже цілих півгодини. Я не міг перервати її розмови. Про туалети, війну і про дітей.
– А де вона тепер?
– У кухні. Я мусив дати їй наговоритись. Розумієш?
– Так. У мене все гаразд. Я вдячний тобі, Рудольфе. А тепер забудь про все це.
– Де ти зараз?
– На вулиці. Я вдячний тобі, Рудольфе. Тепер мені більше нічого не треба. Я все знайшов. Ми вкупі.
Я поглянув крізь шибку на Гелен і вже хотів повісити трубку.
– Ти знаєш, де знайти притулок? – запитав Мартенс.
– Гадаю, що так. Не турбуйся. Забудь цей вечір, ніби все тобі тільки приснилось.
– Якщо я зможу для тебе щось зробити, – нерішуче сказав він, – дай мені знати. Спершу я був просто приголомшений. Ти розумієш…
– Авжеж, Рудольфе, розумію. І якщо мені щось буде потрібно, я дам тобі знати.
– Якщо захочеш тут переночувати – ми зможемо тоді ще поговорити…
Я посміхнувся.
– Буде видно. Я повинен кінчати…
– Так, так, звичайно, – поспіхом відповів він. – Пробач. Усього найкращого, Йозефе. Щиро!
– Дякую, Рудольфе.
Я вийшов із задушливої кабіни. Вітер дмухнув на мене і мало не зірвав з голови капелюха. Гелен поквапно підійшла до мене.
– Ходім додому! Ти й мене заразив своєю підозрілістю. У мене таке відчуття, ніби за нами з темряви стежить сто пар очей.
– У тебе й досі та сама служниця?
– Лена? Ні, та шпигувала для мого брата. Він хотів знати, чи ти мені пишеш. Або я тобі.