Ніч у Лісабоні
Шрифт:
Блукаючий вогник під липами погас, і в ту ж мить погасло світло у вікнах позаду мене. На хвилину вода стала чорна, як дьоготь. Потім я побачив, як виринули слабенькі відбитки місячного світла, які раніше були закриті сильнішим світлом з пральні. Тепер вони стали ніжніші й багатогранніші, ніж оте грубе жовте світло з вікон. Я подумав про своє життя, в якому теж кілька років тому погасили світло, й тут у мене промайнула думка: а чи не могли виринути і в моєму житті, як ось тепер на воді, блискітці місячного сяйва, численні ніжні промінці, яких я доти
Постоявши трохи на мосту, я завернув на темну алею, що вела вздовж валу, і ходив там, поки минуло півгодини. Запах липового цвіту вночі був міцніший, а місяць ніби припорошив дахи та башти сріблом. Здавалося, місто ладне все зробити, аби показати мені, що я сам собі вигадав якусь брехню; що ніде на мене не чигає небезпека; що я можу спокійно, упевнено повернутись додому після довгого хибного шляху, щоб знову стати самим собою.
Боротись проти цих ілюзій не було потреби. В мені щось прокинулось і наче виставило кругову варту. Надто часто мене арештовували в Парижі, Римі та інших містах, коли я віддавався красі і дозволяв заколисати себе облудними ілюзіями любові, розуміння і забуття. Поліція не забувала. І донощики не ставали святими від місячного сяйва та аромату лип.
Я попрямував до Гітлерплацу – обережно, настороживши всі свої чуття, як кажан крила. Будинок наш стояв на розі, де вулиця впиралась у площу. Вулиця та ще досі зберегла стару назву.
Крайнє вікно було відчинене. Я мимоволі пригадав грецький міф про Геро та Леандра і відому казку про дітей короля, яким черниця погасила світло, і принц утопився… «Я не принц, – промайнуло в моїй голові, – а в німців було так багато прекрасних казок і, незважаючи на це (чи, може, саме тому), найжахливіші в світі концтабори». Я спокійно перейшов вулицю – вона не виявилась ні Геллеспонтом, ні Північним морем.
У вестибюлі хтось ішов мені назустріч. Я вже не міг повернутись назад і попрямував до сходів, як людина, певна своєї мети. То була літня жінка, якої я раніше не знав. У мене судорожно стислося серце… – Шварц посміхнувся. – Це знов-таки банальні слова, яким повіриш тільки після того, як сам переживеш. Не оглядаючись, я почув, як позаду, зачинившись, клацнули двері, і мерщій подався сходами нагору.
Двері до квартири були на сантиметр відхилені. Я штовхнув їх і опинився віч-на-віч з Гелен.
– Тебе хто-небудь бачив? – спитала вона.
– Так. Якась літня жінка.
– Без капелюшка?
– Так, без капелюшка.
– То, мабуть, служниця. У неї кімната у мансарді. Я сказала їй, що вона може бути вільна до завтрашнього вечора; очевидно, вона трохи забарилась. Виходячи на вулицю, всі служниці думають, ніби людям більше нічого робити, як тільки дивитись на їхнє вбрання.
– До дідька ту служницю, – сказав я. – Була то вона чи ні, вона мене не впізнала. Я помічаю, коли мене хтось упізнає.
Гелен взяла у мене з рук плащ та капелюх і хотіла повісити в передпокої.
– Не тут, – застеріг я. – Сховай у шафу. Якщо хтось зайде, може помітити чоловічий одяг.
– Ніхто не зайде, – запевнила вона і пішла поперед мене в кімнату.
Я обернувся і замкнув двері. Потім пішов слідом за нею.
Перші роки у вигнанні я часто згадував свою квартиру; потім намагався забути її. Тепер, коли я був у ній, я майже нічого не відчув. Вона говорила мені не більше, ніж якась картина, що була колись моєю і тепер нагадувала певний період мого життя. Я став на порозі й озирнувся довкола. Майже нічого не змінилось. Тільки канапа і крісла були оббиті новим матеріалом. Показуючи на них, я запитав:
– Вони тоді були не зелені?
– Блакитні, – відповіла Гелен.
Шварц обернувся до мене обличчям.
– Речі живуть власним життям, і, коли його почнеш порівнювати зі своїм, стає моторошно.
– Навіщо ж порівнювати? – запитав я.
– А ви цього ніколи не робите?
– Буває, але не такі різні речі. Порівнюючи, я обмежуюсь самим собою. Коли я, скажімо, стою голодний у гавані, то порівнюю себе з уявним «Я», який ще, крім того, хворіє на рак. Це мене хоч на хвилину заспокоює, бо я страждаю не від раку, а тільки від голоду.
– Рак… – мовив Шварц, дивлячись мені просто у вічі. – Чому ви про нього згадали?
– Я міг би назвати й сифіліс. Або туберкульоз. Просто рак – найближче, що спало мені на думку.
– Найближче? – Шварц усе ще свердлив мене очима. – А я вам скажу, що це – найдальше! Найдальше! – повторив він.
– Нехай і так, – поступаючись, відповів я. – Найдальше. Я лише назвав рак як приклад.
– Це таке далеке, що його не можна й збагнути.
– Так можна сказати про всяку небезпечну для життя хворобу, пане Шварц. Завжди.
Шварц кивнув і на хвилину замовк.
– Ви ще хочете їсти? – спитав він після паузи.
– Ні. Чого це вам спало на думку?
– Ви щось таке сказали.
– Це теж був тільки приклад. Сьогодні я вже, сидячи з вами, двічі вечеряв.
Шварц знову підвів голову.
– А як це звучить! Вечеряти… Як втішно! І як недосяжно, коли вже всьому кінець!
Я мовчав. Через хвилину Шварц заговорив спокійніше:
– Жовті крісла. Вони були оббиті наново. Ото і всі зміни за п’ять років, протягом яких моє власне буття зазнало з десяток принизливих сальто-мортале. Іноді таке важко осягнути розумом – ось про що я тоді подумав.
– Правда. Людина вмирає, а її ліжко лишається. Лишається будинок, у якому вона жила. Речі лишаються. Хочеться їх знищити.
– Але не тоді, коли вони тобі байдужі.
– Знищувати їх не слід, – сказав я. – Це не так уже й важливо.
– Ні? – спитав Шварц, розгублено дивлячись на мене. – Не важливо? Звичайно, ні! Але скажіть мені – що ж тоді важливе, якщо й життя нічого не важить?
– Нічого, – відповів я і відчув, що сказав це і не щиро, і щиро водночас. – Тільки ми й надаємо йому ваги.