Ніч у Лісабоні
Шрифт:
Спершу я вирішив подзвонити по телефону одному другові минулих років, про якого знав, що він не був прихильником існуючого режиму. По телефону я довідаюсь, чи зможе він допомогти мені. Подзвонити прямо дружині я не наважувавсь, бо не знав, чи не живе з нею ще хтось.
Я стояв у невеличкій скляній кабіні перед апаратом і книгою міських телефонів. Коли почав гортати сторінки з заяложеними й обшарпаними ріжками, моє серце так закалатало, що мені здалося, ніби я чую його стук; я боявся, що його ще хтось міг почути, і нижче схилив голову,
У ту мить, коли я побачив адресу, мені здалося, наче бліда лампа в кабіні спалахнула в сто раз яскравіше. Я озирнувся – здавалось, я стою серед ночі в яскраво освітленому скляному ящику, або ж на мене ззовні спрямований промінь прожектора. Тільки тут я збагнув, якою божевільною була моя витівка.
Я вийшов з кабіни й попрямував через слабо освітлений вокзал. Рекламні плакати організації «Сила через радість» та німецьких курортів з їхніми голубими небесами і щасливими людьми загрозливо дивились на мене згори вниз. Очевидно, саме прибуло кілька поїздів; пасажири юрбами підіймались по сходах мені назустріч. З однієї групи відділився есесівець і пішов прямо до мене.
Я не тікав. Могло ж бути, що він мав на увазі не мене. Але він зупинився переди мною і, дивлячись на мене, запитав:
– Пробачте, у вас можна прикурити?
– Прикурити?… – перепитав я, а потім поспіхом: – Авжеж можна! Сірник…
Опам’ятавшись, я сунув руку в кишеню, шукаючи сірники.
– Навіщо сірники? – здивувався есесівець. – Адже у вас горить сигарета!
Я зовсім забув, що курю. Підставив йому сигарету. Він притулив свою до вогника на кінці моєї сигарети й почав смоктати.
– Що це у вас за сигарета? – спитав есесівець потім. – Вона пахне майже як справжня сигара!
То була французька «Голуаз». Переходячи кордон, я захопив їх кілька пачок.
– Подарунок від приятеля, – відповів я. – Французьке зілля. Чорний тютюн. Він привіз їх, повернувшись із подорожі. Для мене вони теж занадто міцні.
Есесівець засміявся.
– Найліпше – це зовсім кинути курити, правда? Як це зробив фюрер. Але як ти кинеш, особливо в такі часи?
Він козирнув і пішов далі.
Шварц ледве помітно всміхнувся.
– Коли я ще був людиною, яка мала право куди-небудь ступити ногою, то сумнівався, читаючи, як письменники змальовують різні страхи і жахи: що у жертви завмирає серце, що воно ніби ціпеніє, що людині пробігає мороз по спині чи по жилах, що все її тіло обливається потом… – я вважав, що то всього лиш заяложені слова і поганий стиль; можливо, все це так і є. Але в той же час я мушу визнати: це правда! Я все це пережив сам і точнісінько так, хоча раніше, коли ще нічого подібного не зазнавав і сміявся з цього…
Підійшов офіціант і запитав:
– Може, добродії
– Ні.
Він схилився трохи нижче нади мною:
– Не хочете, перш ніж відмовитись остаточно, поглянути на тих двох дам, що біля стойки?
Я поглянув. У однієї з них, на перший погляд, була досить ставна постать. Обидві в вечірніх сукнях, які тісно облягали стан. Облич я не міг розглядіти як слід.
– Ні, – сказав я ще раз.
– Це справжні дами, – пояснив офіціант. – Ота, що праворуч, німкеня.
– Це вона вас послала сюди?
– Ні, шановний пане, – відповів офіціант з чарівною невинною посмішкою. – Це моя власна ідея.
– Гаразд. Забудьте її. І принесіть нам чого-небудь поїсти.
– Що він хотів? – поцікавився Щварц.
– Просватати нам онуку Мата Харі. Ви, певно, забагато дали йому на чай.
– Я ще нічого не платив, – серйозно відповів Шварц. – А ви гадаєте, це шпигунки?
– Не виключено. Але в ім’я єдиного для них ідеалу – заради грошей.
– Це німкені?
– Одна з них, як сказав офіціант.
– Ви гадаєте, вони перебувають тут, щоб виловлювати німців?
– Навряд. Викрадати людей мастаки тепер інші.
Офіціант приніс на тарілці бутерброди. Я замовив закуску, бо відчував, що п’янію від вина. А мені хотілось мати ясну голову.
– Ви не будете їсти? – запитав я Шварца.
Він похитав головою.
– Мені навіть на думку не спало, що сигарети можуть зрадити мене, – розповідав Шварц. – Я ще раз переглянув усе, що мав при собі. Сірники, які лишились у мене ще з Франції, викинув геть разом з сигаретами і купив собі німецькі. Потім пригадав, що на моєму паспорті є відмітка про в’їзд до Франції і відповідна віза; отже, можна було виправдати наявність французьких сигарет, коли б мене стали перевіряти. Обливаючись потом і клянучи себе і свій страх, я знову пішов до телефонної будки.
Мені довелось почекати. Якась жінка з великим партійним значком на комірці викликала підряд два номери і довго дзявкала, віддаючи комусь накази. Третій номер не відповів, і жінка, роздратована, владною ходою вийшла з кабіни.
Я назвав номер телефона свого друга. У трубці почувся жіночий голос.
– Будьте ласкаві, чи можна поговорити з доктором Мартенсом? – запитав я якимсь чужим, хрипким голосом.
– А хто це говорить? – поцікавилась жінка.
– Друг доктора Мартенса.
Я не міг назвати свого прізвища. Я не знав, була то дружина Мартенса чи, може, служниця. Але ні тій, ні другій довіритись не міг.
– Прошу назвати ваше прізвище, – сказала жінка.
– Я – друг доктора Мартенса, – повторив я. – Будь ласка, передайте йому так. У мене до нього невідкладна справа.
– Дуже шкодую, – відповів жіночий голос. – Але якщо ви не назвете свого прізвища, я не зможу покликати його.
– А ви зробіть це як виняток, – сказав я. – Доктор Мартенс чекає мого дзвінка.