Ніч у Лісабоні
Шрифт:
– Так. Влітку перед війною. Я досі не можу збагнути, як усе вийшло. Я повинен з кимсь поговорити про це. Знайомих тут у мене немає. Якщо я з кимсь поговорю про це, воно з’явиться мені знову. Тоді воно мені стане ясніше. І лишиться назавжди. Я тільки повинен ще раз… – Він обірвав фразу. – Ви розумієте? – запитав після паузи.
– Так, – відповів я і обережно додав: – Це не важко зрозуміти, пане Шварц.
– Цього взагалі неможливо зрозуміти! – раптом палко і пристрасно заперечив він. – Вона мертва. Вона лежить у кімнаті з зачиненими вікнами. В огидній дерев’яній труні, мертва, і… то вже не вона! Хто може це збагнути? Ніхто! Ні ви, ні я, і ніхто; а
Я мовчки чекав. Мені нерідко доводилось зустрічати таких людей. Людям без батьківщини втрату пережити важче. Ніде тоді не знаходиш опори, і чужина стає страшенно чужою. Я сам це пережив у Швейцарії, коли до мене дійшла звістка про те, що моїх батька та матір спалили в концентраційному таборі в Німеччині. Мені весь час ввижалися очі моєї матері в вогні печі. Та картина переслідувала мене ще й тоді в Лісабоні.
– Гадаю, ви знаєте, що таке емігрантський колер, [3] – уже спокійніше сказав Шварц.
3
Хвороба коней, схожа на сказ. Ремарк вживає цей термін для характеристики людини, яка вже не може контролювати своїх вчинків.
Я ствердно кивнув. Офіціант приніс у мисці креветки. Я раптом відчув сильний голод і пригадав, що з полудня нічого не їв. Я нерішуче поглянув на Шварца.
– Їжте, їжте, – запрошував він. – Я почекаю.
Шварц замовив вино і сигарети. Я їв швидко. Креветки були свіжі й смачні.
– Мені трохи незручно перед вами, – виправдовувався я, – але я дуже зголоднів.
Я їв і поглядав на Шварца. Той сидів спокійно, дивився на панораму міста внизу, не виказуючи ні нетерпіння, ні роздратування. Я відчув до нього щось схоже на прихильність. Очевидно, він звільнивсь від фальшивих правил пристойності і знав, що навіть коли поряд хтось страждає, можна відчувати голод і їсти, не зрікаючись своїх чуттів. Коли нічим не можеш допомогти людині, то голодному краще з’їсти свій хліб, поки його не відняли. Ми ніколи не знаємо, коли у нас можуть відібрати хліб.
Відсунувши тарілку, я взяв сигарету. До того я вже давно не курив. Все заощаджував гроші, щоб мати їх більше для рулетки.
– На мене найшов той колер весною тридцять дев’ятого року, – повів далі Шварц. – На той час я вже прожив в еміграції п’ятці кроків. Де ви були восени тридцять восьмого року?
– В Парижі.
– Я теж. Ось тоді я й не витримав. Саме перед укладенням Мюнхенського пакту. Мене охопила агонія страху. Хоч я ще по інерції продовжував ховатись і захищатись, але дійшов до краю. Я сказав собі: скоро буде війна, прийдуть німці і заберуть мене. Так мені судилося. Я вже примирився зі своєю долею.
Він кивнув.
То був період самогубств. І що дивно: коли потім через півтора року німці дійсно прийшли, самогубства траплялись рідше.
– Потім уклали Мюнхенський пакт, – вів далі Шварц. – У ту осінь 1938 року дехто відчув себе так, наче йому вдруге подарували життя. Нараз воно стало таким легким, що люди втратили будь-яку обережність. Навіть каштани в Парижі зацвіли вдруге, ви пам’ятаєте? Я став таким необачним, що відчув себе людиною і, на жаль, почав поводитись як людина. Поліція схопила мене і за повторний незаконний в’їзд до Франції посадила на місяць за ґрати. А потім почалася стара комедія: мене випхнули через кордон в районі Базеля, а швейцарці прогнали назад, французи переправили ще раз в іншому місці, а там знову посадили… Та ви знаєте ту гру в шахи з людьми…
– Знаю. Тоді вже людині не до жартів, особливо взимку. Швейцарські тюрми були найкращі. В них тепло, як у готелі.
Я знову взявся до їжі. В неприємних спогадах було щось хороше: якщо секунду тому ви себе почували нещасним, то такі спогади переконують вас у протилежному. Щастя – поняття не абсолютне, воно має кілька ступенів. Хто це збагнув, той рідко відчуває себе зовсім нещасним. Я відчував себе щасливим у швейцарських тюрмах, бо вони все ж не такі, як німецькі. Але переди мною сидів чоловік, який твердив, ніби він знає щастя, хоча в нього десь тут, у Лісабоні, в непровітреній кімнаті стояла дерев’яна труна…
– Коли мене останнього разу випустили на волю, то пригрозили перекинути в Німеччину, якщо злапають ще раз без документів, – розповідав Шварц. – То була лише погроза, але вона налякала мене. Я почав розмірковувати, як діяти в цьому випадку. Потім ночами мені почало снитись, ніби я вже по той бік кордону і за мною женуться есесівці. Ті сновидіння повторювались так часто, що я вже боявся заснути. Вам це теж знайоме?
– На жаль, на цю тему я міг би написати докторську дисертацію, – відповів я.
– Одної ночі мені приснилось, ніби я в Оснабрюку – в тому місті, де колись проживав і де ще лишалась моя дружина. Я ніби стою в її кімнаті, а вона лежить хвора. Страшенно худа і плаче. Прокинувсь я дуже розстроєний. Я вже не бачив її п’ять років і нічого не чув про неї. Ніколи не писав їй, бо гадав, що поліція стежить за її листуванням. Ще до моєї втечі вона обіцяла взяти зі мною розлуку. Щоб уникнути зайвих неприємностей. Усі ті роки я гадав, що вона так і зробила.
Шварц на хвилину замовк. Я не спитав, чому він покинув Німеччину. На це у людей було досить причин. Жодна з них мене не цікавила, бо в основі кожної лежала несправедливість. Бути жертвою – не цікаво. Може, він був єврей, або належав до політичної партії, яка виступала проти існуючого режиму, або ж у нього були вороги, які зненацька стали впливовими людьми, – в Німеччині могли знайти десятки підстав для того, щоб кинути вас у концтабір або вбити.
– Мені ще раз удалося пробратись у Париж, – мовив Шварц. – Але той сон не залишав мене. Він переслідував мене і там. В той час розвіялась і ілюзія Мюнхенського пакту. Весною ми вже знали, що війна таки буде. Ми це чули, нюхом, як чують пожежу задовго до того, поки побачать її. Тільки світова дипломатія безсило закривала на все очі і, дрімаючи, бачила бажані сни – про другий і третій Мюнхен, про все, що хочете, але не про війну. Ніколи ще не було такої віри в чудо, як у наш час, коли ніяких чудес не буває.
– Іноді ще трапляються, – заперечив я. – Інакше нікого з нас уже не було б на цім світі.
Шварц кивнув.
– Ви маєте рацію. Чудеса приватного характеру. Я сам пережив одне таке чудо. Воно почалося в Парижі. Неждано-негадано я успадкував чинний паспорт. Той самий, по якому тепер прозиваюся Шварцем. Він належав одному австрійцеві, з яким я зустрічався в Саfе de lа rоsе.
Чоловік той помер, лишивши мені паспорт і свої гроші. Він прибув у Париж усього за три місяці до того. Познайомився я з ним у Луврі, коли оглядав картини імпресіоністів. Тоді я часто коротав там свій пообідній час, для заспокоєння. Коли дивишся на ті мирні, напоєні сонцем ландшафти, просто не віриться, що раса тварин, яка створила такі речі, водночас може замишляти розбійницьку війну, – ілюзія, від якої хоч на годину трохи знижувався тиск крові.