На дикому Заході
Шрифт:
Джонсон пильно приглядався до Асоваума, вибираючи місце, куди пустити смертельну стрілу. Від нього до індіянина було тепер не більше як десять кроків. Проте йому заважала ковдра, що її Асоваум накинув, аби захиститися від скісного дощу. Видно було тільки голову та праву руку. Якби Джонсон був захопив замість лука рушницю, то тепер не зволікав би ані хвилини. А так він боявся, що стріла не проб'є ковдру або сприсне вбік, і з неї зітреться отрута, а ризикувати він не хотів.
Крім того, Джонсон мав страх перед дужим ворогом, що, поранений, зміг би ще, мабуть, наздогнати його й спробувати томагавком, чи міцний у нього череп.
Джонсон
Спалахнула перша блискавка і осяяла вс навкруги блідим примарним світлом. Наступну мить знову запала непроглядна пітьма. Джонсон хотів схопитися й швидко проскочити до береста, аж зненацька з-під руки в нього зірвався й покотився на дно яру камінь, що досі тримався під коренем дуба. Джонсон припав до землі й завмер. Нарешті підвів голову й глянув на індіянина. Чи той почув щось?
Сторожке індіянинове вухо зауважило той шурхіт. Напружено дослухаючись, він підвів голову над ковдрою й озирнувся навколо. Може, він щось помітив у відблиску ватри? Але ж Джонсон лежав за дубом, не міг же Асоваум його вгледіти. Нараз блискавка знову осяяла яр, і вбивця злякано зіщулився. Але й індіянина, мабуть, засліпило світло, бо він швидко затулив очі рукою й наче знову ліг і заспокоївся.
Джонсон ще якусь мить дивився на нього, потім відповз кроків на п'ять назад. Там би його індіянин навіть удень не побачив. Джонсон звернув праворуч і сховався за берестом.
Тепер індіянинів захисток був перед ним як на долоні. Вбивця нишком звів лука, поклав на тятиву смертельну стрілу й націлився. Та враз скрикнув, охоплений жахом. Місце біля ватри було порожнє. Асоваум зник.
Не встиг Джонсон отямитись, не встиг поворухнутись, як відчув на плечі Асоваумову руку. Він побачив над собою грізне обличчя свого ворога, побачив, як той підніс руку, як блиснув у променях ватри томагавк… І, діставши обушком томагавка по голові, знепритомнів.
Прийшовши до пам'яті, Джонсон вжахнувся. Він зв'язаний за руки та за ноги й припнутий до дерева, рот йому заткнуто. Даремно спійманий злочинець намагався порвати пута або хоч звільнити руку. Даремно напружував усе тіло, Асоваум умів так в'язати вузли, що їх годі було розплутати. Зовсім знесилівши, Джонсон нарешті перестав борсатися…
Буря стихла. Джонсон знову опритомнів, його всього морозило, і вперше йому сяйнула жахлива думка, що індіянин лишив його тут і більше не повернеться; що він поволі сконає з голоду, коли вовки раніше не покладуть край його мукам.
Джонсон уже чув, як вони вили недалеко в горах. Вони збиралися після бурі, щоб разом вирушити на розбій. А саме тут, де його тепер прив'язано, він часто бачив їхні сліди.
Невже він загине такою жахливою смертю? Вовки вили чимраз ближче. Зв'язаний знову напружився, аж йому жили набрякли. Відчай додав йому сили, і все ж Джонсон не зміг порвати індіянинових пут. Раптом він завмер і прислухався, напружено вдивляючись у яр. До нього долинув поклик, знайомий, втішний поклик. То був крик пугача, що ним Джонсон та його приятелі порозумівалися між собою. Отже, поблизу має бути Еткінс чи Котон. А може й обидва разом. Вони йдуть рятувати його, а він — він лежить зв'язаний, із заткнутим ротом і не може відгукнутися. Ось уже поклик лунає ближче, голосніше. Джонсон розгледів навіть постать, що рухалася на темному тлі. Знову гукнув пугач, голосно, настирливо. Спочатку тричі, потім чотири рази. Джонсон корчився, як черв'як, та все дарма.
Нарешті він почув і ходу, але всі його відчайдушні спроби звернути на себе увагу йшли намарне.
Тоді постать підійшла зовсім близько. То був Котон. Він знову закричав пугачем і, прислухаючись, озирнувся на всі боки. Та ніхто йому не відповів. Він ще трохи постояв, потім швидко й нечутно подався в гущавину. Тепер уже не було ніякої надії на порятунок! Охоплений відчаєм, Джонсон безсило закляк у своїх путах. Він більше не зважав на голодних вовків, що вили неподалік, йому стало байдуже, житиме він чи помре. Він ще раз, востаннє, глянув на зоряне небо й заплющив очі.
РАУСОН У РОБЕРТСІВ. ПОЛЮВАННЯ НА ДИКИХ ІНДИКІВ
Було по обіді. Робертси та їхні друзі сиділи біля порога й говорили про те, про се, а найбільше про майбутнє весілля. Раусон присунув свого стільця до Маріон і тримав її за руку. Він дослухався до розмови, але сам рідко встрявав у неї.
— Буде, мабуть, громовиця, — сказав Робертс. — Надто парко стає. Ану, гляну лишень на термометр. Раусоне, знаєте, хто ті люди, що ми їх бачили біля соляниці перед обідом? — згадав він, ідучи до хати. — Теннессієць з родиною — колишній наш сусіда. Стівенсон його прізвище. Дуже добрий чоловік. Я так зрадів, коли побачив його.
— Чого ж вони до нас не заїхали? — спитала місіс Робертс. — Так рідко доводиться бачити давніх друзів. Ви також знаєте Стівенсона, містере Раусоне?
— Не пригадую його, хоч маю добру пам'ять, — відповів той.
— Він саме був на Арканзасі, коли там недавно забито торгівця, — мовив Робертс, вертаючись до хати з термометром. — І бачив убивцю.
— Як він міг бачити вбивцю? Кажуть, що той чоловік сам застрілився. Слідів же ніяких не знайдено.
— То пусті балачки, — мовив Робертс. — Стівенсон стояв за деревом і бачив двох чоловік, що проїхали повз нього. А хвилин через п'ять по тому пролунав постріл. Стівенсон божиться, що пізнав би вбивцю серед тисячі людей.
— А містер Стівенсон думає побути тут ще кілька днів? — спитав Раусон.
— Він начебто згоден і взагалі тут осісти. Але жінка й дочки відмовляють його. Бояться конокрадів.
— Ну, їх уже боятися нічого, — озвався Баренс. — Ми скоро з усією бандою покінчимо.
Раусон усміхнувся.
— Люди завжди перебільшують. Фурш-ля-Фев має набагато гіршу славу, аніж заслуговує, і…
— Чого то собаки гавкають? — схопився Робертс.
— Там унизу, на потоці, є дикі індики, тату, — мовила Маріон. — Ми з Елен їх сьогодні бачили. Цілий табунець!
— Чого ж ви відразу не сказали? — спитав Робертс. — Я вже вісім днів як не вполював жодного індика. Підете зі мною, Баренсе?
— А то ж як!
Баренс зайшов до хати, взяв рушницю, й вони з Робертсом побігли до собак, що, люто гавкаючи, гасали навколо дерев — певне, й самі до пуття не знали, на якому з них сидять індики. Аж ось Баренс вистрілив, а відразу по тому й Робертс. Дві птиці важко впали на землю.