На дикому Заході
Шрифт:
— І чого ж ти мовчав?
— Якби білі люди довели Раусонові одне душогубство, — всміхнувся Асоваум, — вони б його повісили, не дошукуючись, чи й друге він теж учинив. Тоді за Асоваума помстилися б чужі руки. Однак Асоваум… хоче помститися сам!
:— Де твій полонений?
— У лісі. Він думав, що червоношкірий воїн спить. А мій брат бачив колись пантеру, яка б заплющила очі?
— То ми його… Стривайте, що це таке? Вже втретє кричить пугач. То не умовний знак?
Індіянин прислухався. Знову пролунав поклик нічного птаха. І тричі відповів йому червоношкірий син лісів. Після того з лісу вже ніхто не озивався.
— То був пугач, — сказав Браун.
— Може, — задумливо мовив індіянин. — А може й ні. Он йому, видно, той знак відомий. — Він показав на зв'язаного.
Еткінс злякано позирав на двері й аж шарпонувся, як Асоваум відповів на поклик пугача. Але тепер, коли ніщо більше не озивалося з лісу, він тільки глузливо посміхався. Дарма Браун розпитував його — він мовчав і з гнівною зневагою відвертався також від Стівенсона, що зрадив його і тепер був поставлений до нього за сторожа.
Індіянин вийшов з хати. Мабуть, із півгодини панувала глибока тиша. Аж зненацька надворі почувся дикий крик. Відразу по тому Вілсон і Боувіт увели до кімнати Вестона, що хотів тікати й наскочив на засідку.
А трохи згодом з'явився й Асоваум з двома регуляторами, що вштовхнули до кімнати Джонсона. Джонсон був блідий і злякано озирався навколо. Раптом він побачив свого найзапеклішого ворога — Гасфілда.
— Ну то як? — спитав той. — Теж бандит? Хто його спіймав?
— Індіянин, — сказав Кук.
— Асовауме! — вигукнув Гасфілд, аж тепер угледівши індіянина. — Як гарно, що ти повернувся. Я просто не знаю, як тобі віддячити. На ось мою ковану сріблом рушницю. Ти вже давно хотів собі доброї зброї. Хай вона тобі стає в пригоді. А тобі, Джонсоне, цього разу так не минеться. Гляньте, як падлюка тремтить.
— А щоб ви всі виздихали! — вилаявся Джонсон.
Гасфілд рвонувся до нього, але Браун спинив його.
— Лишіть його, хай собі лається. Він, напевне, знає, що ми маємо слушність. Та й індіянин свідчить проти нього. Джонсон підступно напав на нього й хотів убити. Це перше звинувачення. А решту ми дізнаємось на допиті. Тепер же нам треба обшукати друге гніздо цих мерзотників. Хто знає дорогу?
— Я, — сказав Асоваум. — Але хіба мій брат гадає, що ведмідь повернеться до свого барлога, коли помітить біля входу мисливські сліди? Той крик пугача був звернений до тутешніх мешканців. Ми не знали, як на нього відповісти, і негідник зачув біду. Отже, гніздо буде порожнє.
— Мабуть, твоя правда, Асовауме, — мовив Браун. — А все ж таки треба спробувати. Якщо воно буде порожнє, то нам слід якнайшвидше спіймати… спіймати того другого, кого ти вважаєш за винного.
— А хто ж той другий, що індіянин його звинувачує? — спитав Стівенсон.
— Завтра ви його взнаєте, — відповів ватажок регуляторів, похмуро дивлячись перед себе.
— А кого ви ще шукаєте? — спитав і собі Гасфілд.
— Котона і… Раусона.
— Раусона? Проповідника? — вражено загукали регулятори.
— Проповідника, — тихо відповів Браун.
— І хто ж його звинувачує? — спантеличено спитав Малінс.
— Асоваум!
— У нього руки в крові, — тихо мовив індіянин. — Кров'ю позначені його сліди, і її не могли б змити ані води Пті-Жана, ані води Фурш-ля-Фев.
— Він же завтра одружується з Робертсовою дочкою! — здивовано вигукнув Кук. — Індіянин, мабуть, помилився.
— Побожний Раусон? — Малінс недовірливо похитав головою.
— Нащо дарма балакати, — рішуче мовив Браун. — Треба діяти. Зараз наша основна мета спіймати злочинців, які перебувають поблизу і, либонь, уже довідались, що їх викрито. Асоваум може провести нас до Джонсонової хати, а звідти ми разом вирушимо до Робертсів і вдосвіта, певне, будемо вже там.
— Я й досі не можу повірити, — озвався Малінс. — Індіянин теж людина, як усі, і…
— Асоваум тижнями вистежував сліди, вимірював і порівнював їх, — понуро відповів індіянин. — Блідолиций чоловік — зрадник.
— Годі говорити, — мовив Браун. — його звинувачено, і…
— Але хто його звинуватив, — сердито перебив Малінс. — Індіянин, який ненавидів Раусона за те, що той навернув Алапагу до християнства. І ми маємо вірити йому на слово й підозрювати та ображати такого богобоязливого чоловіка? Докажіть спершу! Бо я не дам своєї згоди.
— Зведіть мене з ним, — гордо мовив індіянин. — Зведіть і самі побачите, чи зможе він дивитися мені у вічі. Якщо зможе — тоді повісьте мене. Ви задоволені?
— Так, — поважно мовив Гасфілд. — Я не бачу, чому ми маємо менше вірити свідченню червоношкірої людини, аніж білої. Я сам не зношу проповідника й зовсім не здивуюся, як то виявиться вовк в овечій шкурі. Раусон теж, як і всі інші, тільки людина, а що він проповідує, то в моїх очах це не дає йому якоїсь особливої заслуги.
— А що робити г ними? — спитав Кук, показуючи на Еткінса, Вестона й Джонсона.
— Найкраще б сьогодні ж забрати їх звідси, — мовив Браун. — Але куди?
— До мене, — запропонував Вілсон. — Треба тільки лишити біля них добру охорону.
— Я охоронятиму, — згодився Картіс. — Тільки дайте мені ще когось до товариства. А як вони спробують тікати, то в мене є рушниця.
За чверть години троє злочинців у супроводі шістьох добре озброєних регуляторів їхали вже до своєї тимчасової в'язниці. Пелтер і Гостлер лишилися вартувати в Еткінсовій садибі. Решта на чолі з Асоваумом подалися до Джонсонової хати, щоб спіймати там проповідника або принаймні знайти ще якісь докази вини тих, хто був уже в їхніх руках.