На дикому Заході
Шрифт:
— Я піду до нього сам, неозброєний, — мовив він. — Проповідник стільки зазнав у моєму домі добра, що тепер не відмовить мені в єдиному проханні. Лишіть, — попросив він іще раз, побачивши, що Баренс вагається. — Ідіть до вогнища. Я ще не втратив надії, що владнаю все по-доброму.
Коли Баренс і Гарпер відійшли, він повернувся до щілини, з якої начебто щойно чув проповідників голос, і хотів знову просити, аж Раусон глузливо озвався:
— Марні ваші заходи, шановний пане. Я надто довго сам проповідував, щоб мати втіху з вашої балаканини.
— Нехай це буде не останнє ваше слово! — схвильовано вигукнув Робертс. — Ви, певне, вчинили щось жахливе, і все-таки я сам поможу вам утекти. Беріть мого коня, беріть гроші, але віддайте мою дитину! Віддайте мені обох дівчат!
— Приставайте на його пропозицію, — сказав Котон. — Це буде нам якраз до речі.
— Ви збожеволіли! — гримнув на нього проповідник. — Гадаєте, індіянин теж згодиться з тим, що пропонує цей йолоп? Ні, вони лиш хочуть заманити нас у пастку. Треба почекати, поки стемніє.
— А чому б нам не пробитися силоміць? Адже ті троє не мають зброї.
— Хіба ви не бачите, що індіянин весь берег тримає під обстрілом?
— А коли ті регулятори приїдуть?
— Дивно, що їх досі немає. Хай би їх чума взяла. Однак я їм у руки не дамся.
— А як же ви думаєте втекти вночі, коли вони оточать будинок?
— Чатових вогнів вони не запалюватимуть, бо нам було б легко брати регуляторів на приціл, — прошепотів Раусон. — А якщо вони сидітимуть потемки, то ми врятовані. Під цією кімнатою є вузенький хід, що веде до того місця, де сховано човен. Ми його з Джонсоном насилу видовбали.
— То чому ж ми зразу не скористалися ним?
— Ви таки дурень! — розгнівався Раусон. — Червоношкірий же причаївся якраз над тим місцем, де в очереті стоїть човен. Хай йому навіть не видно човна згори, все одно ми зараз не змогли б відплисти. Нас би помітили ті троє.
— Але ж регулятори!
— Вони робитимуть, що зможуть. Але напасти на будинок не зважаться, доки ми маємо оці рушниці й дівчат як запоручниць.
— Ну, — гукнув Робертс знадвору, — ви обміркували мої пропозиції? Я чую, вас там кілька. Тікайте всі, скільки вас є. Ми нікого не зачепимо. Ще є час — поки не прибули судді. О боже! Вже пізно. Он їдуть регулятори…
Уже було чути тупіт копит понад двадцяти коней, і за хвилю на галявину вискочили з лісу регулятори на чолі з Брауном і Гасфілдом. Коли вони оточили хату, індіянин радісно вигукнув:
— Тепер він мій!
Раусон добре знав, що йому загрожує, коли він попаде в руки свого ворога. Навіть регуляторів він не так боявся. Як індіянин, зрадівши, трохи виступив з-за дерева, Раусон удруге натиснув на гачок. Однак куля лиш трохи зачепила Асоваума.
Розлючені регулятори зіскочили з коней і вже хотіли розламати тин, коли Робертс заступив їм дорогу і розповів про все, що тут сталося.
— Боже праведний! — скрикнув Браун. — Маріон у руках того мерзотника! Що ж нам тепер робити?
— Брати хату штурмом! — вигукнув Гасфілд. — І витягти заручинців звідти силоміць. Будуть вони гірко каятись, якщо хоч пальцем зачеплять дівчат.
Раусон почув ті погрози й зневажливо зареготав.
— Побережіть свої гучні слова, — сказав він. — Кожному, хто підійде на десять кроків до хати, буде смерть. Нас тут шестеро, і ми маємо вісімнадцять рушниць. А якщо вам не дороге життя — справа ваша! Але я присягаюсь господом богом, якому ви щонеділі молитесь і скиглите: спершу помруть дівчата. Я не жартую!
— А щоб його дідько схопив, того хвалькуватого мерзотника! — вилаявся Гасфілд, зриваючи лату з тину. — За мною, друзі! За п'ять хвилин ми з ними поквитаємось.
— Стривайте! — закричали Браун, Вілсон і Робертс. — Ми так тільки погубимо… погубимо невинних дівчат.
— То ви хочете лишити їх ще надовше в руках тих падлюк?
— Треба знайти якусь раду! — вигукнув Браун. — Де індіянин?
— Дайте нам вийти й не женіться за нами принаймні добу, тоді дівчата будуть вільні.
— Згода, — швидко озвався Браун.
— Ні, заперечив Гасфілд. — Мати нарешті в руках убивцю бідолахи Гіскота та вбивцевих поплічників і не покарати їх, як вони того заробили! Злегковажити нашою помстою? Я проти. А втім, ми можемо проголосувати. Отже, я вас питаю; чи хочете ви, щоб злочинці втекли? Тільки через те, що вони можуть убити якихось там дівчат? Чи…
— Ні! Ні! — закричали регулятори. Лише Браун, Вілсон і Робертс мовчали.
— Подумайте про своїх дітей, — благально мовив Робертс. — Чи ви теж отак би важили ними?
— Робертсе! — сказав Стівенсон, що досі мовчав. — Не бійтесь. Вашій дочці нічого не станеться. Проте було б безглуздо через таку погрозу випустити на волю злочинців. Послухайте, що я пораджу. Однак спершу поставте варту, щоб, поки ми тут сперечатимемось, хтось із них не втік.
— Індіянин стежить за річкою, — мовив Браун. — Від лісу також стоять вартові, а тут є ми. Тож їм тікати нікуди.
— Ну, то слухайте, що я надумав, — вів далі Стівенсон. — Утікачі, хоч скільки їх там є, знають, що завидна їм нізащо не пощастить добігти до лісу. Отжє, вони, певно, чекають, поки стемніє. Силою ми нічого не можемо вдіяти. А тому доведеться вдаватися до хитрощів. Як тільки смеркне, ми розпалимо тут перед хатою вогнище, і біля нього треба буде якнайчастіше показуватися індіянинові.
— Щоб він знову виставляв себе під кулі? — перебив його Кук.
— У темряві їм буде важко влучити, — заперечив старий. — До того ж, вони навряд чи захочуть устрявати з нами в бій. Уся їхня надія на річку, якщо там є човен, або на ліс.
— Човна на річці не видно, — сказав Вілсон.
— Добре, — вів далі старий. — Тоді вони, очевидно, спробують переплисти річку, щоб не лишити нам сліду. Тому кільком вартовим треба сховатися на узліссі — але так обережно, щоб ніхто їх з хати не побачив, і я голову дам до пня, якщо ми ввечері їх не спіймаємо, коли вони скрадатимуться до річки.