На дикому Заході

Герштеккер Фридрих

— Де? — злякано крикнула мати. — Які сині плями? Це щось небезпечне? О боже, помре моя дитина!

Гримнув такий грім, що аж хата здригнулася. Жінки злякано зіщулились.

Місіс Еткінс схопилася й прислухалась.

— Хтось наче гукає надворі? — спитала вона й зблідла.

— То вам учулося, — мовила місіс Фулвіл. — Хто б у таку негоду був надворі. Що я вам ще хотіла сказати…

Ту мить двері відчинилися і до кімнати влетів Вестон.

— Сховайте мене, а то я пропав! — вигукнув він, кинувся в найдальший

куток і причаївся за ліжком.

— О господи, Вестоне, що сталося? — злякано спитала місіс Еткінс.

Та Вестонові ніколи було відповідати, бо відразу ж у дверях з'явився його переслідувач, канадець, і крикнув:

— Він десь тут! Де він сховався?

— Де? Хто? — не розгубилася місіс Фулвіл, яка знала Котона й Вестона й потроху починала розуміти, що сталося. — Це у вас заведено вдиратися до чужої хати? Та ще й до кімнати, де самі жінки й хвора дитина?

Перше ніж спантеличений канадець спромігся на слово, місіс Фулвіл випхала його з хати й зачинила двері.

— Ось так! — мовила вона, замикаючись на залізний засув. — А тепер подбаймо про свого полоненого.

Нараз знадвору хтось схопився за клямку й затарабанив у двері.

— Хто там? Що вам треба так пізно? — спитала вдова Фулвіл, що єдина з усіх жінок владала собою. — Чи ви не знаєте, що тут лежить слаба дитина?

— Шановні дами, дозвольте вас спитати: в цій кімнаті не сховався один хлопець? — почувся голос.

Місіс Еткінс, на свій жах, пізнала, що перед дверима стояв Браун.

Місіс Фулвіл запитливо глянула на решту жінок і побачила, що всі вони співчувають Вестонові. Байдуже, що він накоїв, — виявляти вони його не хотіли. Всі захитали головами на її погляд, і вдова Фулвіл гостро, навіть обурено відказала:

— Ви, може, ще чогось тут шукаєте? Найшли час дуріти — серед ночі, та ще й у таку негоду! Ми саме лягаємо спати, пане, і не хочемо, щоб нас хтось турбував. На добраніч!

На цьому переговори скінчилися. Брауна начебто відповідь задовольнила. Принаймні він не став більше допитуватись, а пішов собі. Проте жінки ще кілька хвилин прислухалися під дверима. Та надворі було тихо. І аж тоді їхню увагу привернула місіс Еткінс, що сиділа, міцно вчепившись у стілець, і, видно, з усієї сили намагалася не виказати своїх почуттів. Однак не витримала й зомліла.

А в другій хатчині тим часом колотнеча тривала. Тільки-но Картіс і Кук почули посвист, як туди вдерся Еткінс. Він відразу побачив, що його рушницями заволоділи вороги. Проте на ліжку ніхто не сидів. З переможним покликом Еткінс підбіг до ліжка, вихопив пістолі й загрозливо націлився на Кука, що стояв у дверях. Він сподівався, що регулятор поступиться йому з дороги. А що Кук спокійно стояв далі, Еткінс натиснув на гачок. Дарма… Пропала його остання надія. Еткінс у відчаї глянув на другі двері, якими він щойно вбіг, але ту мить до кімнати ввірвалися переслідувачі. Кук і Картіс кинулись

до нього. Еткінс бачив, що опиратися марна річ, і опустив руки. За якусь хвилину він був уже зв'язаний.

— А де другий? — спитав Браун.

— У тій хаті, — відповів канадець. — Я бачив його на власні очі. Але жінки не хочуть його віддати.

— Я зараз сам спробую, — мовив ватажок регуляторів і вийшов з хати.

Та невдовзі повернувся ні з чим.

— Друзі, — сказав він. — Нам не можна проґавити того молодика, бо він теж належить до банди. Отже, треба оточити хату, але тихо, аби він подумав, що нас уже нема. А мулата схоплено?

— Ні, — відповів Боувіт. — Негідник, мабуть, чкурнув просто в ліс, а то б попався нам у руки.

— Він попередить інших. Це, звичайно, погано, але вже нічого не вдієш. Хай Кук підведе Еткінса до вогню, щоб той нагрівся й трохи просох.

— Гаразд, — мовив Кук. — Зрештою, стерегти Еткінса біля вогню може Стівенсон із своїм хлопцем. А ми з Картісом цілу ніч сиділи в сухому, тож змінимо тепер Стівенсона надворі.

— Згода, — відповів Браун.

Обидва Стівенсони вмостилися біля вогню, а решта регуляторів подалися надвір. Браун, який про щось говорив із старим Стівенсоном, хотів уже йти за ними, аж раптом вражено відсахнувся від дверей — перед ним, понурий, але гордо тримаючи голову, стояв індіянин.

— Асовауме! — радісно вигукнув Браун. — Нарешті ти з'явився! А ми за цей час дещо зробили для тебе.

— То добре. Але… Навіщо ви схопили он того? — тихо спитав індіянин і показав рукою, що в ній він тримав лука й кілька стріл, на Еткінса.

— Він переховував крадених коней. Зараз ти про все дізнаєшся. Але спершу скажи, де ти так довго був? Що ти вивідав?

— Я маю полоненого.

— Кого? Де?

— Джонсона. Там, у лісі.

— Ти його в чомусь звинувачуєш?

— Бачиш оцю зброю? Стріли затруєні. Він підкрадався з ними туди, де лежав Асоваум, і хотів його вбити.

— От мерзотник! Ти ж його зв'язав?

— Так.

— І він не зможе втекти?

Індіянин усміхнувся.

— Кого вже Асоваум зв'яже, той не поворухнеться.

— Де ж ти був так довго? Тут є люди, що кажуть, ніби ти втік навмисне.

— Ти до тих людей не належиш, — відповів індіянин. — Невже мій брат думає, що я даром гаяв час? Я знаю убивць Гіскота.

— Знаєш? Хто вони такі? Кажи! — схвильовано крикнув Браун.

— Джонсон і… Раусон! — тихо мовив індіянин.

— Раусон! — вжахнувся Браун.

— Джонсон і Раусон, — ще раз сказав індіянин. — Блідолиций чоловік крав також разом з іншими коней.

— Асовауме, знаєш, кого ти звинувачуєш?

— Проповідника, — понуро мовив індіянин. — Може, він убив і Алапагу; але досі Асоваум марно кружляв навколо того місця. Проте білого чоловіка забив проповідник. Я вже чотири дні, як знаю це.