На дикому Заході
Шрифт:
— Дядьку, таж ви не втримали б його ані секунди довше!
— Ані секунди? Звідки ти знаєш, скільки б я його втримав? Хіба мій брат не тримав цілу ніч ведмедя…
— Ви ж не думали взяти оленя живого на коня? — перебив його небіж, боячись уже, що не переслухає дядька.
— А чом би й ні? І яке червоношкірому діло до того, що я хочу зробити зі своєю власністю? Ну чого б я ото скалив зуби?
Індіянин, що на нього сипалися всі ті гнівні слова, спокійнісінько ладував собі рушницю і не озивався й словом. Та ось лице його осяяла широка, приязна усмішка, аж блиснули два рядки білих, як сніг, зубів, і він відказав каліченою
— Мій пан вельми дужий, та олень прудкий, і якби він випорснув із рук білого чоловіка, то ніколи більше не лишив би своїх слідів на берегах цієї річки. Мій пан хотів м'яса — он воно.
— Дідько тобі пан, а не я, — буркнув стиха Гарпер. — Якщо я кому завдячую те м'ясо, то тільки оцим кісткам. — Він показав свої жилаві руки. — Але правда ж, хлопче, — раптом подобрішав Гарпер, згадавши свій героїчний вчинок, — правда ж, не кожен би, таке втяв? Добре, що ви мене обидва бачили й зможете потвердити, коли Робертс мені самому не повірить. Наче я колись брехав! Ну, а тепер мені треба помитися.
— Ми спізнимося на проповідь, — трохи нетерпляче сказав Браун, поглядаючи на сонце.
— А цур їй, тій проповіді! Дуже мені треба слухати того пронозу Раусона! Я б теж зміг так проповідувати, а щодо його побожності…
— То ви хочете вернутися додому?
— Ти собі їдь, а я встигну.
— А що ж буде з м'ясом?
— Що буде з м'ясом? Звісно що: воно поїде на моєму коні до моєї кухні. Я вважаю, що чесно заробив його. О, Асовауме, це ти добре вчинив, — мовив він до індіянина, що потяг забитого оленя за роги до струмка, аби сполоскати з нього глину. — Обмий його, щоб не соромно було взяти на коня. Стривай, а що ти там робиш?
Асоваум спокійнісінько відрізав від оленя одне стегно, закинув його на стяжці лубу собі через плече й незворушно відповів:
— Білий чоловік живе сам у своєму вігвамі, а Асоваум голодний.
— Та про мене забери хоч і половину. Тільки ж я тепер вимащуся кров'ю.
— Зате не вимастишся багнюкою, — знайшов що відповісти індіянин.
Він узяв рушницю на рамено й швидко подався шляхом, лишивши Брауна й Гарпера поратися коло здобичі. Браун допоміг дядькові висадити оленя на коня, потім Гарпер сам сів у сідло. Він знову був у доброму гуморі й тільки просив небожа нізащо не розповідати про їхню пригоду Робертсові, аж поки він сам приїде. А він лиш хотів заскочити додому переодягтися. Браун пообіцяв, що нічого не скаже, й чвалом поскакав навздогінці індіянинові.
ІНДІЯНИН І МЕТОДИСТ. ЗАПРОСИНИ НА ВЕСІЛЛЯ
Асоваум належав до одного з північних племен штату Міссурі й переселився на Південь багато років тому разом з Гарпером та Брауном, йому довелося тікати від помсти, бо він убив вождя, що, сп'янівши від вогненної води європейців, напав на його дружину. Асоваум порятував її і помстився на напасникові. Тепер він разом з дружиною збудував невеличкий вігвам поблизу Гарперової садиби й жив з мисливства, його дружина плела з рогозу гарні кошики, а з гнучкої кори дерева папао — м'які мати. Асоваум відвозив їх, а також хутро з тих звірів, що упольовував, униз річкою до Літл-Рока, нового міста, і вимінював у тамтешніх купців на порох, олово та інші речі, потрібні в щоденному вжитку. А часом, щоправда, дуже рідко, йому щастило продати свій крам і за гроші.
Методистський проповідник, що казав проповіді майже в усіх селищах тієї та сусідніх округ, навернув його дружину до християнської віри.
З Асоваумом справа була важча. Дарма Раусон намагався відвернути його від віри батьків і «ввести в лоно спасенної церкви» методистів — індіянин хотів померти у своїй вірі й не зважав ні на умовляння, ні на погрози фанатичного проповідника.
Алапага, Асоваумова скво [1] , ще вдосвіта подалася до селища білих послухати священикове казання.
Тепер Асоваум ішов по неї і заразом хотів забрати додому в'язку видрових шкурок, що їх він кілька тижнів тому добув у тій місцевості й лишив у Робертсів.
Більшість поселенців були приязні з подружжям індіянів. До того ж Алапага любила дітей і ладна була хоч цілий день бавити їх. Зате Асоваум був набагато поважніший і стриманіший за свою дружину.
— Чи ти бачив таку комедію, як була оце з моїм дядьком? — спитав, сміючись, Браун, коли наздогнав індіянина.
— Він був як болотяна черепаха, — відповів той, — тільки ще набагато брудніший. Ото вже розповідатиме, коли приїде до своїх приятелів.
— Ще б пак! Але диво дивне, що він так довго здужав утримати оленя. Я б сам не повірив, якби не побачив на власні очі.
— У нього руки залізні, — мовив індіянин. — Проте олень теж дужий, і коли б Асоваум прийшов на хвилину пізніше, то застав би в соляниці самого білолицього брата, а від м'яса й сліду б не лишилося.
— Можливо, хоч дядько твердить, навіть присягається, що втримав би оленя цілу ніч.
Довгенько вони простували широкою дорогою мовчки, нікого не здибавши. Аж ось удалині почулися протяглі різкі звуки церковної пісні. Індіянин спинився, якусь мить пильно дослухався до них, а тоді спокійно рушив далі.
— Блідолиций чоловік (так він звав Раусона, чиє бліде обличчя справді впадало в око) має гучний голос, як молодий вовк. Хай хоч як виють старі вовки, а чути завжди молодого.
— Ти не любиш проповідника, Асовауме?
— Не люблю. Алапага шанувала Великого Духа, молилася Маніту, що охороняв її батьків, і була слухняна жінка. Вона ніколи не хрестила Асоваумової стежки, як він ішов полювати. А коли вона першої темної ночі тягла мачекоту [2] навколо кукурудзяного поля, його обминали черви та звірі, й врожай був добрий. Тепер Алапага кепкує з Асоваумового Великого Духа, і дичина тікає з його стежки, як він іде в ліс.
Індіянин замовк і до самої Робертсової садиби більше не сказав ні слова.
Коли вони доїхали до хати, Вільям Браун прив'язав коня за повід до паркану й увійшов у кімнату, де зібралися молільники. Ті саме закінчили співати й повклякали на підлозі. Тільки Раусон стояв посередині й, побожно заплющивши очі, проказував різким, неприємним голосом молитву, в якій звіряв господові страшні гріхи присутніх і просив не покарати їх, хоч як вони того заслужили, а змилосердитись і пожаліти.
Браун належав до іншої секти й тому не схотів уклякати. Він лишився стояти на порозі, схрестивши на грудях руки й святобожно дослухаючись до молитви. Дарма Раусон приязно кивав йому, запрошуючи стати поряд: Браун ніби не помічав того і мовчки дивився перед себе. Нарешті Раусон замовк, і всі підвелися. Моління скінчилося.