На дикому Заході
Шрифт:
— Агов! — гукнув Робертс. — Куди шлях верстаєте?
— Знову конокради з'явилися, — мовив Гіскот. — У верхньому Арканзасі вони поцупили в судді Раулава чотирьох коней. Ми оце спішимо до Вілкінса порадитись, що робити далі. Поїдете з нами?
— Дякую, та не з моїми старими кістками вже по лісах гасати, — відказав Робертс. — А чи не заглянете до хати чимось душу підживити?
— А чого ж, заглянемо, — мовив Гіскот і зіскочив з коня, а за ним і решта прибульців. — У Вілкінса все одно нічого їсти, тож краще нам тут підкріпитися. Тільки
Браун уже привітав тих кількох фермерів, що з ними встиг познайомитись, відколи прибув у Арканзас, і тепер рушив разом з усіма до хати.
— А ви, містере Брауне? — спитав його Гіскот. — Не хочете прислужитися добрій справі? Нам людей треба та й треба.
— Даруйте, але мушу відмовитись, — сказав Браун. — По-перше, що я тут тільки переїздом і не знаю добре ані ваших лісів, ані ваших стосунків, а по-друге, що й не дуже хочу чинити з вами регуляторський суд, бо то часто не суд, а бешкет.
— Вас, панове, що гасають з одного штату в інший, ніколи до пуття не розбереш, — мовив Гіскот, неприязно позираючи на юнака. — То ви в Міссурі, то в Техасі, і всюди маєте знайомих та приятелів. Ви, мабуть, і до регуляторів не пристаєте, щоб не зачепити своїх друзів.
— Містере Гіскоте, — відповів Браун з притиском, але дуже ввічливо, — я не хочу розуміти вашого натяку, а то мусив би образитись. А щодо моїх переїздів із штату в штат, то я ні перед ким не повинен звітуватися.
Регулятори, що чули це, втрутилися в розмову й не дали Гіскотові ще чимось образити Брауна: всі-бо любили його, а свого проводиря більше боялися, аніж шанували.
— Прошу, панове, заходьте! — гукнув їм Робертс із порога. — Я звелів швиденько приготувати щось перекусити, аби не чекати обіду.
Гості не ждали, поки їх запросять удруге, а привіталися з жінками і без церемоній сіли до столу, що був геть заставлений наїдками. Тільки-но вони налаштувалися їсти, як Раусон, що стояв біля вогню з місіс Робертс, підійшов до столу, склав руки на грудях і заходився проказувати застільну молитву. Фермери відклали ножі й побожно втупились у порожні миски. Тільки Гіскот сердито глипнув на проповідника. Але той наче не помітив його погляду й спокійно правив своєї.
Якби чоловіки були самі, Гіскот уже спалахнув би гнівом, а так він опанував себе чи, може, вирішив почекати слушної нагоди, бо почав їсти, ще як Раусон не докінчив молитви. Годі й казати, як той вчинок образив місіс Робертс. Вона сердито відійшла в куток, сіла в крісло-гойдалку й тільки стиха щось бурмотіла про «брутальних грішників».
Так тривало довгу хвилину. Аж ось Гіскот витер шкуратяним рукавом рота й спитав:
— Місіс Робертс, а в вашій хаті не знайдеться чарчини віскі? Ми в Боувіта хильнули такого клятенного трунку, що мало кишок не попекли.
— Я не тримаю віскі, — відповіла місіс Робертс, знову боляче вражена запитанням. — І містерові Боувіту не радила б тримати таких напоїв.
Гіскот засміявся.
— Я йому теж так казав. У крамаря в Пті-Жані можна купити по одному доларові за галон найкращого пійла в світі — справжньої мононгагели.
— Містер Гіскот, мабуть, помітив, — утрутився Раусон, — що місіс Робертс не дуже приємно балакати про віскі.
— Хай би краще містер Раусон дбав про свої власні справи, — гостро відказав Гіскот.
— Я дав коням трохи зерна! — гукнув Робертс, що саме повертався з Гарпером та Брауном від стайні.
— Дякуємо! Дякуємо! — озвалися Сміт і Гайнце, раді, що мають привід устати з-за столу й перебити неприємну розмову.
Коли регулятори вийшли, Сміт на хвилинку затримався і сказав місіс Робертс:
— Не гнівайтесь на Гіскота за його балачки. Ми сьогодні цілий ранок були на конях, а як приїхали до Боувіта, Гіскот хильнув зайвого.
Місіс Робертс нічого не відповіла. Зате Раусон подякував сусідові за добре слово й запевнив, що не має зла на Гіскота.
— З нього дуже запальний молодик, — сказав він, приязно усміхаючись, — але зовсім не такий лихий, як здається.
— Я буду йому дуже вдячна, коли він більше не вшанує моєї хати своєю присутністю, — озвалася нарешті місіс Робертс. — Я виховую свою дитину богобоязливою й не хочу, ані щоб вона мала собі в цих стінах поганий приклад, ані щоб…
— Не треба, мамо, — перебила її Маріон. — … ані щоб під моїх дахом хтось ображав людей, що проповідують слово боже, — твердо вела своєї мати. — Так і передайте містерові Гіскоту.
Миролюбний Сміт мовчки вийшов з хати. Надворі чоловіки — хто на ослоні, а хто долі — сиділи й говорили про те, що їх найбільше хвилювало: про конокрадів, чия рука сягала все далі й далі.
— Негідники, певне, мають десь тут свого переховувача, бо інакше не змогли б так нас дурити, — сказав Малінс.
— Очевидно. І ще ніяк я не збагну, куди вони дівають коней, — озвався Робертс. — То ж не пташка, що пурхне й сліду не лишить.
— Потерпіть-но! Трохи потерпіть! Ми тих спритників так застукаємо, що вони й не стямляться! — хвалився Гіскот. — Але тоді хай мене дідько вхопить, коли я хоч одного лишу живого. Наша влада дуже злегковажила, коли торік скасувала у нас в Арканзасі смертну кару за конокрадство — це все одно, що сказати народові: «Тепер давайте самі собі раду».
— Не знаю, чи то легковажність, бо забирати в людини життя за коня все ж таки жорстоко, — зауважив Браун.
— Жорстоко? — вигукнув Гіскот і загнав ножа в стовбур, на якому сидів. — Той, хто краде в мене коня, краде частку мене самого. Я ось продав трьох коней і ношу гроші з собою. Це, так би мовити, все моє багатство, що з ним я хочу будувати своє майбутнє. Той, хто вкрав би мої коні, зруйнував би моє майбутнє, а це гірше, ніж він застрілив би мене самого. Ні, смерть мерзотникам! Хай відчують, що ми з ними не граємося! А тоді ми їх — того, кого не повісимо, — швидко витуримо з Арканзасу.