На дикому Заході
Шрифт:
Баренсова хата, як і всюди на американському Заході, була складена в зруб із тесаних колод. Із глиняного комина курився голубий димок. Сам Баренс рубав якраз дрова варити вечерю.
— Баренсе, це містер Гарпер, мій приятель і сусіда. Він радий буде познайомитися з вами. Гарпере, це містер Баренс, що про нього я стільки вам розповідав. Сподіваюсь, ви теж будете друзями, — сказав Робертс. Ті потиснули один одному руку.
— Обличчя у вас напрочуд добродушне, хай мене грім поб'є, коли
— Слухайте, Баренсе, — перебив його Картіс, — нам треба завтра вранці вернутися назад. Там, на березі, біля трьох сухих кипарисів, убито людину. Принаймні на те скидається.
— Убито людину? Не може бути!
— Усе на те показує. Сліди зовсім чіткі, ми тільки не мали часу пильніше пошукати. Однак це недалеко звідси, і вранці ми легко з'ясуємо, що й до чого. Все одно сьогодні ми б уже не змогли вислідити вбивць.
— Поки що ходімо до хати, — мовив Баренс. — Туман нині такий холодний, що біля коминка буде сидіти куди приємніше.
— Добрий вечір, місіс Баренс, — привітався Робертс, зайшовши до хати. — Як ся маєте? Давно вас не бачив. Як здоров'я?
— Та нічого, — приязно відповіла жінка. — Добре, що ви заглянули до нас. Я до вас оце теж збираюся навідатись. Шкода тільки, що мого старого не витягнеш з хати.
— Моя жінка давно вже чекає вас із дочками в гості, місіс Баренс, вів далі Робертс. — А як дівчатам живеться в лісі?
А втім, вони вже звикли до такої самоти. Ви знаєте Стронга, що має велику ферму? Він як селився, то справді-таки вибрав собі найкраще місце в Кеші і…
— Та годі-бо! Бійтесь бога! — вигукнув Баренс. — Знову завів своєї, йому тільки дай волю, то він за п'ять хвилин дійде й до боротьби за незалежність. Від вас, Робертсе, вже слова розважного не почуєш.
— А чого ви, Гарпере, сидите, наче води в рот набрали? Мабуть, все ще думаєте про вбивство? — спитав Картіс.
— Атож, щиро казати, мені ті криваві плями так і стоять перед очима. Страшна картина!
— Страшна, містере Гарпере? Треба вам було торік пожити на річці Кеші, — озвався Баренс.
— Та цитьте ви, хоч доки повечеряєм, — засміявся Робертс.
Ті слова нагадали всім, що вони голодні. За якусь хвилину і господарі, й гості сиділи вже на перевернутих діжках, ящиках, оцупках і грубо витесаних лавах навколо вузького столу. Посередині стояла величезна миска смаженої ведмежої порібрини й тоненько нарізаних шматків м'яса, а біля неї — кукурудзяний хліб, печений гарбуз, трохи меду й молока. По колу пішла пляшка віскі, і всі мовчки взялися до вечері.
Коли посуд було прибрано, Баренс трохи відсунув стіл, і всі знову пересіли до коминка.
Баренс весело сказав:
— А зараз буде найсмачніше — варенуха! Ні, тут таки варто жити! Нема
— Ну, містере Баренсе, це ще хтозна, — озвався Гарпер, який теж пожвавішав, почувши, що зараз подадуть його улюблений напій. — Міссурі теж гріх ганити. Я там довго жив і…
— Міссурі? — здивувався Баренс. — Міссурі? Ви рівняєте його з Арканзасом? Ну, тут уже нема що казати. А скільки ви живете в Арканзасі?
— Десь тижнів шість.
— А, то зовсім інше діло. Значить, ви його ще не знаєте як слід, добродію. Тут земля така масна, що ми, як хочемо мати світильника, просто занурюємо гніт у калюжу — і він горить. Якщо людина в Арканзасі добре прикладе рук до свого поля, то може бути певна, що збере з акра по сотні бушлів [3] .
— Щось надто багато!
— Багато? То ще для нас не дивина. Навіть якщо зовсім не орати, то й то збереш по п'ятдесят бушлів. Земля тут — невичерпне дно!
Гарпер засовався на своєму ящику, а Робертс і Картіс крадькома перезирнулися.
— А гарбузи! — вів своєї Баренс. — Десять чоловік не обступлять одного гарбуза!
— Дивовижний край, — мовив Гарпер. — То у вас, мабуть, усе таке пишне? Бо таких москітів і диких цапів, як тут, ніде більше немає.
— Чи все таке пишне? — підхопив Баренс, що вже сів на свого коника. — А ви ж як думали? Влітку москіти часом літають такою хмарою, що грудками падають на землю. І я на власні очі бачив диких цапів, що спиналися на задні ноги і, мов зачаровані, слухали, як дзеленчать дзвіночки у корів на шиї. Із вас хто-небудь був у південному Міссурі?
— Мабуть, усі були, — мовив Робертс.
— І на річці Елевенпойнтсі були? Я не хочу перебільшувати, але там місцевість така скеляста, що нам доводилось підсаджувати кожну вівцю, аби вона могла дістати серед гострого каміння бодай пучечок трави. А вовки там стали такі худі й кволі, що як вили, то мусіли спиратися об дерево.
— Бачите, що таке Міссурі, а що Арканзас, — захоплено вів далі Баренс. — Ми тут, можна сказати, просто тонемо в траві, а дичина…
— Е ні! — перебив його Гарпер. — Про дичину вже цитьте. Кращої дичини, як у Міссурі, ніде немає.
— Немає? — глузливо зареготав Баренс. — Та в нас ведмедя, що має на долоню сала на спині, вважають за худого! А оленів…
— Ловлять за ноги! — докинув Робертс. Баренс здивовано глянув на нього, а Гарпер аж засяяв.
— Ну, Робертсе, ви ж самі згодитесь, що другого такого мисливця, як я, немає, — правив своєї Баренс. — Дрібної дичини я взагалі не стріляю. Маю свій спосіб ловити її.
— Як у нас хлопчаки ловлять кролів, — підсік його Гарпер. — У сильця.