На дикому Заході
Шрифт:
— Справді! — вжахнувся Гарпер. — Верхівець ударився головою об гікорію… А ось тут він і впав.
Земля була геть витоптана. Видко, поранений боронився.
Кілька гіллячок були замащені кров'ю. Мабуть, він останнім зусиллям відчайдушно чіплявся за них.
Мисливці дивилися мовчки, їм було моторошно від тих видимих ознак убивства. Бо то була не боротьба — один із супротивників щонайбільше захищав у відчаї своє життя.
— Ходімо, — сказав Асоваум і рушив по сліду до річки, уважно оглядаючи кожний відбиток
— Його несли двоє. Ось тут він лежав, а ті двоє стояли. А це що? Ніж… і в крові.
— Складаний ножик! Боже святий, хіба ним можна вбити людину?
— Ану покажіть, — мовив Робертс і простяг руку. — Може, я його впізнаю.
Гарпер теж нахилився подивитися. Нарешті Робертс похитав головою:
— Я його ніколи не бачив. Він ще зовсім новий.
Ані Гарпер, ані решта мисливців теж не пізнали ножа.
— Я візьму його з собою, — сказав Робертс. — Може, він наведе нас на слід. Але кров змию. Бо так на нього страшно дивитися.
— Гляньте-но! — мовив Асоваум і показав на свіжорозкопану землю в кущах, недалеко від того місця, де лежав замордований. — Що то?
— Там вони закопали тіло! — сказав крамар.
— Ні, — заперечив Картіс. — Яма така мала, що в неї можна запхати хіба що опосума, а не людину. Але вони копали там, і не таким ножем, як оцей. Однак землі, що її надовбали звідти, десь немає. Навіщо їм могла придатися земля?
Асоваум пильно оглянув скопане місце, а тоді випростався й сказав:
— Якщо в одежі лишиться повітря, тіло може сплисти нагору й зачепитися десь за кущ або дерево. А якщо тіло напхати землею, воно потоне.
— Боже! — аж здригнувся Робертс. — Он навіщо їм був потрібен складаний ножик — пороти трупа. Страшний злочин. І хто б то міг бути, той бідолаха?
— Ця таємниця похована в річці, — сказав Гарпер. — Хтозна, чи ми про неї колись довідаємось. А що то індіянин надумав? Асовауме, що ти хочеш учинити?
— Зробити мотузку й пірнути в річку, — відповів той, здираючи з молодого деревця стяжки кори й зв'язуючи їх докупи.
— Пірнути? По труп? — вжахнувся Робертс.
Індіянин показав на воду й прошепотів:
— Він там!
Потім скинув куртку, штани й мокасини і хотів уже стрибати у воду.
— Стривайте! — гукнув крамар, який уважно придивлявся до всього, що робив індіянин. — Коли ви будете обв'язувати тіло мотузкою, то дуже загаєтесь. У мене є гачки на рибу.
Він дістав з кишені невеличкий пакунок. У ньому виявилося повно найрізноманітніших рибальських гачків. Крамар вибрав найбільший і дав індіянинові.
— Добра штука, — мовив той. Потім швидко присилив гачка до цупкої кори, ще раз глянув на те місце, куди, певне, вкинуто замордованого, й наступної миті пірнув у річку. Запала мертва тиша. Всі аж подих затамували. Та ось над водою з'явилося чорне блискуче волосся, Асоваум хапнув ротом повітря і поплив до берега.
А
Я знайшов його. Навіть торкнув рукою. Однак вода надто швидко підняла мене нагору.
Індіянин, відсапуючись, ліг під деревом.
— Може, хто знайде мені каменя? — по хвилі мовив він. — Я стомився й мушу відпочити.
— Ти хочеш іще раз пірнути? — здивовано спитав Гарпер.
Асоваум лиш мовчки кивнув головою. Гартфорд приніс важкенького каменя. Картіс зробив з мотузки петлю й накинув на каменя.
— На, Асовауме, — сказав він. — Причепиш до лівої руки, й вона потягне тебе на дно. Якщо ж захочеш піднятися нагору, то смикнеш петлю, і камінь випаде. Отак, дивись!
Та індіянина не треба було довго вчити. Перепочивши, він удруге пірнув у річку. Цього разу його не було довше. Нарешті мотузка, що до неї був припасований гачок, шарпнулася, знялися бульки, й на поверхні знову показалася темна голова індіянина. Асоваум швидко поплив до берега, виліз із води і аж здригнувся, озираючись назад.
Картіс, що тримав кінець мотузки, крикнув:
— Прив'язана! Асоваум знайшов його!
Індіянин мовчки дивився на воду. Мисливці обережно потягли за мотузку, і скоро на воді з'явилося темне тіло. Асоваум схопив його за плечі й витяг на сухе. Мисливці мимоволі відсахнулися. Індіянин перевернув забитого, і з їхніх грудей вихопився зляканий крик:
— Гіскот!
Вони довго стояли мовчки, нажахані страшним відкриттям.
На лобі в бідолахи зяяла велика рана, але не від кулі: прострелені були груди.
Робертс нахилився й оглянув те місце, куди влучила куля.
— Яку рушницю мав Браун? — спитав він тихо, наче не зважувався вимовити того прізвища.
— А ви його вважаєте за винного? — Гарпер боязко обвів очима всіх чотирьох.
— Ні, боронь боже, — сказав Картіс. — Жоден суд присяжних у всьому Арканзасі не звинуватить його після таких Гіскотових погроз. Але все ж треба повідомити кого слід. Чи лишимо тіло тут?
— Ні, нізащо, — сказав Робертс. — Найкраще прикриємо його тут гіллям і сповістимо мирового суддю. Я не хочу більше з цим мати до діла. Що ви робите, Гартфорде?
Крамар вклякнув біля трупа й почав обмацувати шкуратяну куртку. Нарешті підвівся й сказав:
— Гіскот носив он у тій кишені чотириста сімдесят доларів. Я сам бачив їх учора вранці в Боувітовій хаті. Загубити їх він, напевне, не міг, бо ґудзик заходить туго. Хтось відстебнув кишеню і… витяг гроші.
— Хто зважиться сказати, що мій небіж пограбував мертвого? — крикнув Гарпер. — Хто назве мого Біла злодієм?