На дикому Заході
Шрифт:
— Він хоче їхати, — сумно мовив Гарпер. — Бог його знає, що йому голови вхопилося.
— Їхати? Сьогодні ввечері? — здивувалися Робертси. — Чого ж бо це?
— Каже, що має завтра залагодити якісь справи у Пті-Жані, а перед тим ще заглянути додому. А як лишиться тут ночувати, то запізниться.
— Дивно… Так раптово надумався їхати, — чудувалася місіс Робертс. — Сьогодні ж по обіді ще згодився перебути вечір у нас.
— Він уже, як ми йшли до хати, казав про те, — озвалася Маріон.
— На добраніч,
— Містере Брауне, та зайдіть же хоч на хвилинку, вип'єте кави! Ваш дядько…
— Щиро дякую, місіс Робертс… я не хочу пити. На добраніч!
— Стривай, хлопче, я їду з тобою, — сказав Гарпер.
— Ви, дядьку?
— Атож. Он уже ведуть мого коня. Ну, завтра вранці побачимось. На добраніч!
Містер і місіс Робертс стояли в дверях, Маріон позад них.
— На добраніч! — ще раз гукнув Браун і помахав капелюхом. А тоді так шпигонув острогами коня, що той рвонувся з місця і за мить зник у темряві.
— Стривай! — крикнув Гарпер небожеві. — Чи ти здурів? Хочеш в'язи скрутити? Так за тобою ніякий дідько не поспіє.
І ще довго було чути, як Гарпер лаявся й підганяв коня, щоб поспіти за небожем.
ПОЛЮВАННЯ НА ВЕДМЕДЯ. ДИВНА ЗНАХІДКА. ІНДІЯНИНОВЕ ГОСТРЕ ОКО СТАЄ В ПРИГОДІ
Ранок заповідався тихий і сонячний. На сході за горами займалося небо. У густому лісі на долині кричали сови, десь їм сердито відповідали дикі індики.
Дорогою повільно їхали двоє чоловіків. То були Гарпер і Браун, обоє вбрані так, як убираються мисливці на Заході: в шкіряних куртках, камашах і мокасинах, з рушницями за плечима й широкими ножами при боці. Браун признався в усьому дядькові. Мовчки, кожен думаючи своє, вони доїхали до соляниці, де вчора Гарпер спіймав оленя. Звідти праворуч звертала маленька стежка, що вела через перевал до Пті-Жана. Браун притримав коня, щоб попрощатися з дядьком.
— Щасти тобі, синку! — сказав той і гаряче потиснув руку небожеві. — Залагоджуй свої справи і здоровий та веселий вертайся назад. Ти скоро здолаєш її забути. А я тим часом дістану все, що хочеш: куплю коня, ковдру післязавтра привезу сам із Літл-Рока або доручу комусь певному, патронташа теж матимеш, і за тиждень Алапага видубить шкіру на нову куртку. Ти тільки, синку, не барися й бережи себе. Часом здибаєш регуляторів, то не заводься більше з ними. Сварка нічого не допоможе й честі тобі не додасть.
— Не бійтесь, дядьку, той хвалько більше мені на дорозі не стане. А тепер прощавайте. Часом, коли мене не буде, прийдуть гроші із Цінціннаті, то… та ви знаєте, що з ними робити. Бувайте. За вісім днів я знову буду тут.
Браун звернув на стежку, а Гарпер ще довго стояв на дорозі, аж доки небожа та його коня не стало видно серед скелястого бескиддя. Тоді похитав головою і торкнув острогами коня. Незабаром він уже під'їздив до Робертсової хати.
Там уже всі були на ногах. Два мисливці, Робертсові сусіди, радо привітали Гарпера. Чоловіки весело гомоніли, собаки скавучали, качки крякали, гуси ґелґотали — такий стояв гармидер, що аж півень злякано вилетів на дах і тільки лупав звідти очима.
Сніданок був готовий: гаряча кава з добрими вершками й рудим цукром, смажене сало й ведмежа порібрина, трохи оленячого м'яса, солоні огірки, мед і масло. Чоловіків не треба було довго просити: вони зразу сіли до столу. Видно, їжа їм дуже смакувала, бо миски швидко спорожніли. Потім кожен почепив патронташа, взяв рушницю й осідлав коня. Робертс, скликаючи собак, затрубив у ріг, що висів йому при боці, й усі рушили з двору.
Мисливці завернули вгору, в напрямі Пті-Жана, й скоро дісталися до широкої, зарослої буйним лісом долини, якою протікала річка.
— Де це індіянин заподівся? — спитав Робертс. — Ви ж казали, що він мав зустріти нас біля річки.
— Бог його знає, де він волочиться. Ну, та по такому сліду йому не важко буде знайти нас. Картісе, що там Еді набачила? Глянь-но. як крутить хвостом. Якби це тут Попі був… коли ж клятий псисько не по тому сліду побіг!
Робертс скочив з коня й швидко підійшов до того місця, де Еді, молода сука, обнюхувала свіжий слід. Рано-вранці тут пройшов ведмідь, прямуючи до річки, й, мабуть, у цьому місці сідав ненадовго відпочити.
Картіс теж зліз з коня.
— Ого, хай йому чорт! Добрий був вуйко, як угруз. А ось… то не ведмежий слід. То пройшла людина… може, індіянин… А он ще одна. Це вже не Асоваум. І куди ті собаки, в біса, побігли? Ану, покличте їх, Робертсе.
Робертс лунко затрубив у ріг. Невдовзі по тому в кущах зашелестіло й на галявину, де стояли мисливці, вискочив Попі. За ним прибігли й решта собак, бо Попі був ватажок швори. Вони бігали по галявині й тихо скавуліли, відчуваючи ворога. Аж ось один собака напав на свіжий слід і стрілою помчав у ліс, до горба, що з нього вдосвіта спустився ведмідь. Решту собак тепер, звичайно, годі було втримати. Вони, люто валуючи, зникли в гущавині.
Дарма кликав їх Робертс. Дарма трубив у свій ріг. Дарма мисливці кричали всі разом — собаки їх не чули.
— Цитьте! — сказав раптом Гарпер і приклав руку до вуха. — Цитьте… я чую чийсь голос, то не собаки, ні… о, ще раз. То Асоваум. Трубіть, Робертсе, трубіть! Він же не знає, де ми.
Робертс знову затрубив у свій ріг, і тепер мисливці виразно почули, як у відповідь хтось крикнув, — певне, з недалекої гори.
— Ура — то Асоваумів голос! Якщо він зустріне собак, то приведе їх назад. Попі добре його знає.