На схрещених дорогах
Шрифт:
Вони мали дуже гарні доми. В містечку при тісноті цього так не помічалося, як оглядаючи будинки по луках і горах. Я вже не говорю про такі часті готелі й «язвенстаціон» [34] тільки про звичайні господарські будинки. Були ми раз з Грабарихою в таких будинках на Леген. То справжні твердині. Окрім добрих брам і замків, вони ще тим були твердині, що міцно муровані й завжди щільно зачинені. В середині багато кімнат. Усі члени родини мають свої приміщення — отже доньки, сини, наймити. Наші робітники признавали, що переважно бавер дає їм дуже чисту й гарну кімнату. Правда, були й нещасті жінки, що мусіли спати в сінях чи десь на стайні й потім приходили до лікарні з повідморожуваними ногами. Але загально житлові умови в них, навіть для служби були добрі. Тож захланно берегли вступу до своїх домів, хоч безлічі біженців тиснулись у містах, жили в руїнах та щоденно бомблені залишались без даху над головою. Не боялись насильства влади. Було пізнати, що селянина свого, того бавера, який виробляв для них харчі, вони не хотіли дратувати. Отже не робили жодного
34
Підвечіркові зупинки
Варто було подивитись до їхніх жител. Ті, що я бачила, були дуже гарні. На горі в Леген уже само положення прегарне й вид з вікон світлиці на Едера й долину Інну був чудовий. Можна було сидіти й сидіти та дивуватися красі. Але ж кімната була простора, чиста, підлога лякерована, на вікнах занавіски. В кутку велика кахлева піч з ямками для печення яблук у горішній частині. В кутку лава, така як у нас бувають і круглий великий стіл. Господиня, чисто одягнена в широкому хвартусі, сиділа біля машини й шила, на поличці елегантне шестилямпове радіо грало якийсь концерт. Бо радіо вони мали, окрім свого, з цілої Европи пограбовані й «бешляґнамт» [35] . Багато причинювалось до збільшення культури вживання електрики. Її мало кожне, навіть найдалі в гори закинене господарство. Нею гнали всілякі мотори для господарства, різні там молотарки, пилки для різання дров, що так вищали на подвір’ях, видаючи цей характеристичний металічний звук циркулярок, та інші машини.
35
Зайняті
До таких господарів належав теж швайцарець Шіндлер. Не мала я змоги довідатись його історію та й не цікавилась нею та ще в ті дні постійних сполохів і налетів. Але дійсно, варто було пізнати, як забагатіла фірма «Шіндлер і Дженні». Перше: він, Швайцарець, друге: його жінка англійка. Фабрика його була найкраща і найогрядніша з усіх, харчування робітників краще, як у Пішля — загалом, я не чула нарікань. Під час тривоги робітники ходили до бункеру, що був получений безпосередньо з фабрикою, яка стояла під горбом. Та налетів не дуже боявся швайцарський громадянин, тим більше, що на фабриці в останній час висів великий білий хрест на червоному полі.
Під таким самим знаменом — швейцарським прапором — було й дворище. Шіндлера, там у лісі. Треба йти в напрямі на схід лісом через мій потік. Уже вздовж дороги було щось характеристичне для Тіролю: час від часу каплички з образами з життя й мук Христа. Йдучи вздовж тих капличок, ви доходили до містка на потоці, а коли пройти його, починалося величезне господарство Шіндлера. Був то кусок підніжжя Гогемунди, з півночі заслонений сосновим лісом, відкритий до полудня. На збочах горба, ліс і сад, доми, великий двір з безліччю вікон і великі стайні та стодоли. Стояли там десятки чи сотні корів: було літо, як я туди зайшла, і вони були в полонинах. Добірні вівці паслись у городі цілим брудно-білим, кучерявим стадом. Сад цвів як казка, внизу сріблився Інн, напроти Едер білів снігами. Серед будинків стояла церква, про яку я писала, що вона похожа була на Лавру так своєю маківкою-банею, як навіть трираменним хрестом — в Тіролі такі дуже часті.
Місце те було чудове, можна сказати найкраще в Тельфсі. Там жити! Як мені казали, Шіндлер був власником мало не цілого Тельфсу. А який чудовий був його палац у самому містечку біля фабрики! Проходячи біля нього, я не раз заглядала на подвір’я крізь вишукані брами й штахети паркану, любувалась рослинністю, бальконами й будовою палацу. Прегарний палац мав і Пішль в нефабричній частині містечка. Вже за американців я довідалась, де він, і потім навіть раз була там.
Що ще про них? У самому містечку вони були власниками ресторанів, різниками, крамарями, лікарями, аптекарями. Прізвища повторялись, і видно було, що родини були закорінені й урослі в грунт, як те каміння. Видавали лікарів, готелярів, і різників та тримали, так би мовити, в своїх руках усі нитки прибутків чи то з туристики, торгівлі та з промислу. Найбільший рестарон «Цур Гогенмунде» мав один брат, другий був лікарем, третій бургомістром і так далі. То були клани, до яких мабуть чужим не було доступу. Знову ж бавери по горах і полонинах творили свій клан, старий, закорінений і гордий. Між ними роїлись ми, чужинці, сірою робітничою масою й напливова німецька інтелігенція. Якщо чужинець для прописки й одержання карток мусів мати працю, вони цього не потребували. А ще в останній час.
І вся ця людська мурашня чекала зміни.
ФІРМА ШНАЙДЕР
Чим була ця фірма, де працював Філько? Тяжко назвати її якнебудь. Швидше робило це все враження якогось фарсу чи оперетки, як фірми, й праці, яку мала виконувати. Але давало найважніше — Шнайдерові можливість мати підприємство і заробіток та затруднювати людей. Вони мали «айнзац» і право на життя, а чи платив він їм тих 0.60 марок на годину чи ні, було і їм і йому байдуже. Та якраз ця несерйозність фірми робила її дуже симпатичною для працівників. Що робила фірма Шнайдер? Будувала бункери. Один з них почав хтось, другий не докінчив, тож люди ходили до незакінченого. Другий будував власне Шнайдер. Окрім того було ряд бункерів: Шіндлер мав добрий бункер для себе біля фабрики, Пішль, як я вже писала, «будував». Окрім того були бункери на виселку, куди ходили селяни. Останній бункер взявся будувати Шнайдер. Був то неясного походження й фаху чоловік, та й не знати якої політичної орієнтації. Мав бути будівничим, віденцем. Потім, як над Віднем стали стягатись воєнні хмари, дотепний підприємець перекидав свої підприємства далі по країні, головне по Австрії. Брав різні будови й, залежно від роду роботи, був то землеміром, то знову інженером, електриком, чи гірником, хоч інженером взагалі не був. Будова бункерів була не поганим заняттям. Підлягала вона державному товариству ОТТ, що на кошти відповідних громад будувало в їхніх місцевостях. Що при цьому заробляли всі, було ясно. Але Шнайдер був спеціялістом всіляких дурничок, тому такий інтерес був ніби для нього створений.
Свою фірму цей «завберер гер» [36] , як кажуть німці, почав ще в Польщі — ГГ [37] . Коли там зробилось тепло, пан Шнайдер зорганізував плановий відступ на захід. Взяв те що найцінніше: кілька вагонів інструменту й робітників. Тих останніх набрав у Польщі й Галичині, а тому, що багато декому не всміхалось залишитись під большевиками, робоча сила найшлась, і то дуже вигідна й дешева. Він віз з собою й багаж — наче б робітників. Та у вагонах в робітничих багажах було зверху дещо потрібне фірмі для праці, а насправді всякі цінні матеріяли, до яких п. Шнайдер невідомо як дійшов, і цілі скрині сигарок та тютюну та харчових запасів. Пан Шнайдер умів евакуюватися.
36
Чистий пан
37
Генеральне Губернаторство
Робітники були частинно українці, а ще більше було поляків, бо централею цього «руху» був спершу Краків, а потім Відень. У Відні пан Шнайдер кинувся на будову життєспасаючих бункерів і, вимандровуючи відтіля, створив собі знову два центри, в Лінці та Іннсбруку. Коли в першому місті очолення й керма гешефту була в руках якогось москаля, старого емігранта, одруженого з полькою та в обсаді бюра були майже самі поляки, то в Іннсбруку всевладним паном був дуже симпатичний молодий чоловік, віденець Клепетаж. Решта персоналу — поляки. Правда, була й секретарка, спільна для шефа й Клепетажа, дуже приємна панночка. Іннсбруцька «централя» завідувала працями в Тіролі. Їх Шнайдер набрав усюди, бо бункерів було дуже потрібно. Біда тільки, що поперше він сам повинен був іти до війська, а згодом хочби до фольксштурму, а далі, що й в Іннсбруку погано сиділося через постійне бомбардування. Від війська хоронив ОТТ — воєннопотрібні праці, а далі, коли людина мандрує з місця на місце і є всюди й ніде, то не легко її приловити й пришпилити. Що ж до Іннсбруку, то спеціяльно цінні валізи були в опіці вірного Клепетажа й секретарки та одного поляка, що під час сполоху зносили їх в підвал. Дещо теж і вимандровувало в безпечні сховища в горах.
У Тельфсі будували бункер в дуже приємному місці на південному збочі горба, дещо поза містечком і позаду фабрики Шіндлера. Він підіймався лагідним схилом понад робітничими будинками фабрики й з півдня мав добрий доступ та широкі дороги з містечка. І був розмірно близько. Та знову було двоє «але». По-перше: фірма не мала зовсім приладдя. Кілька молотків і одно-двоє доліт. Чим тут довбати скелю?
Треба було позичати. Трохи в громаді, трохи в Пішля, чи в когось іншого. Про електричний мотор до верчення й не говори! Був такий в Тельфсі один і то належав — власне тяжко сказати кому. Отже була цегельня пані Остертаг, яка тепер мала непогану посаду при розділі харчових карток. До цегельні належав мотор: внутрішня конструкція. Але що був зіпсований, то направила і покористовувалась ним фірма Пішля. Дивіться, дивіться!: колеса і внутрішня рама належала Шнайдерові! Такий мотор з’явився десь у квітні й тоді був новий клопіт: не було динаміту! Але як впала бомба, що була настільки ввічлива, що не вибухнула, її розібрав наш славний Шумах і видобув динаміт! Та він якось не хотів вибухнути…
Але змонтували. Шини частинно позичили в Остертаг, частину теж у громаді, пороги дістали в громаді, а цвяхи дав сам таки Шнайдер. На шинах їхав собі вагоник, що висипав відламки.
Праця була ручна, бо згаданий мотор приїхав на три неділі перед кінцем війни. Отже робітники довбали скелю долотами й молотами. Тому що це був вузький коридор, могло разом працювати шість чоловіків. А що їх було вісімнадцять, то інші вештались, виносячи відламки, другі дрімали на сонечку чи десь по хатах чекали на другу зміну вночі. Та не лиш другої зміни не бувало, але й перша йшла пиняво: раз зломився «майзель» [38] , то знову ручка від молота. Йди тоді до коваля й давай направляти! А без інструменту, звісно, нічого не зробиш. Була біда Шнайдерові без магазину. Усе це цінне робоче приладдя робітники так і кидали там, де кінчали роботу. Тож випросив він собі у сусідів у городі місце під парканом. Потім поліз до комірки. Якже інструмент помножився, заангажовано справжнього магазинера з практикою пана Волчука, щоб якось зібрав до купи усе це і зробив з ним лад. А то розбігалось усе, як блохи. Часто не могли робітники почати праці, бо все десь порозлазилося, й треба було наперед шукати, відбирати, тощо. Терпіла через брак магазину фірма, терпів і бідний сусід — трохи селянин, а трохи залізничний робітник. «Остяки» разом з приладдям витягли з його комірчини й дуже порядне колесо. І по нинішній день! Але праця йшла, бункер ріс як кротяча нора в землі. Правда: повинен був поступати з швидкістю півтора-два метри денно, а поступав з швидкістю 20 см. Алеж годі, що можна зробити ручно?
38
Долото