На схрещених дорогах
Шрифт:
Я, що не любила низин, мріяла про них і тужила за ними. У тих хмарних занавісах я бачила міражі: Янівський став синьо-срібний, що хвилював дрібними брижками і грався легкою хвилею, колишучись між комишем порослими берегами. Потім моя думка летіла до Яворова, на той другий став, що співав увечорі жаб’ячі концерти, а простір і ліс розказував на його берегах казки, яким не здійснитись ніколи.
І мені здавалось, що я припала б до підніжжя оцієї Гогемунди-гори іі плакала й плакала б і била б кулаками об її тверді, старечі груди і скаржилась би їй на лиху долю. І хоч так часто я це й робила, гора стояла німа й глуха та пустельна.
Щойно коли на її луках я найшла оці чарівні альпійські квіточки, я трохи примирилась з нею. Я навчилась тулитися в рясах її широкої спідниці і, задивившись на їхні тірольські гапти,
Оця гора, мов баба розложиста, гордовита. Яка вона з себе і як одягається оця кремезна тиролька?
Обличчя її все пооране, в зморшках. Порили його негоди, пошмагали вихори буйні й покарбували люті бурі-сніговії. Розоране глибокими борознами, тяжкі повіки її очей так і нависли на лице. Товстий посірілий підборідок — рапавий від бородавок та щілин, що від віків загосподарились на ньому.
На голову Гагемунда накладає собі майже завжди білу пухку хустку снігову. Льодовими торочками вона пишається зимою. Інколи, вліті гора-баба замість снігово-льодової хусти накладає крисатого тирольського капелюха з великими білими струсиними перами і тюлями снігових хмар. Вони спадають на її шию, і тоді Баба має снігову кризу, як тиролька при каптанику. Алеж вона рідко показується вам в цьому уборі, хмари бо закутують її зовсім і з них падуть сніги-дощі. Баба одягнула свій дощовик, веттер-мантель і вся зникла-закрилася та пірнула в холодну негоду.
Сорочка в Баби біла, морщена довкола глибокого викрою кругом шиї. Хустина-бузентух стидливо прикриває груди. Вона ціла гаптована дрібнесенькими квіточками. Вони такі малюсінькі, такі дрібнесенькі, як мачок. Це білі снігові проліски, білі й жовті кашки, що ледве відстають від каміння. Це цілі мурави льодового гвоздика, що рожевіє на скелях та вливається в щілини, між каміння. Чи взяв він своєї червіні від заходячого сонця? Поміж ті рожево-біло-жовті гапти потрапляє маціцька синя генціяна. Вона взяла свою синьку від неба і голубої далі і білий хрестик в чашечці — льодовий кришталик.
Сорочка в Баби в найкращих вишивках високо-гірських полонин. На ній горить намисто рододендронів проткане дукачами-пролісками. Вишивані пазухи, широкі уставки й смуги гаптів і квіти розкинуті сяють усіма кольорами веселки. Від майже ультра-фіялкової безстеблої ґенціяни, з її великою тугою в простір і до сонця, до рожевого первенця і червоного рододендронів — аж до майже чорно-бордового брунель та ванілевих орхідей. Там біле ромену й стокротки обшите чорноземом, з бутвіючих рослинних поколінь. Що нижче то пишніше вишивані пазухи різноквітом альпійських лук, пишних пахощами і кольорами, нагрітих сонцем, вигладжених теплим вітром, що дрімає у глибоких скельних кітлах вигріваючись у гарячому сонці.
З сірого оксамиту скель керсетка Баби. На ньому аплікації з едельвайсу, пов’язані темною зеленню жеребу й гафти з золотих сонць арніки та китичок білих орхідей-щиротів.
Спідниця Баби з зеленого льодену [44] лісів. Густо збирана, місцями вилиняла то знову підточена: визирають з-під неї висірілі гальки або й жовтяві трикотові єгери [45] пісків на зарінках і моренах. Але Баба бадьора та гульвісна: в неї аж дві водяно-сині стрічки, що падуть зі стану, та розбризкуються водопадами понижче колін. Де-не-де — лелітки й намистини джерел, що сяють у сонці, весело вибігають на луки та з шумом і співом стремлять в гірські провалля, що між складками Бабиної спідниці.
44
Сукно
45
Підштанці
Так прибрана, так замаєна стоїть Баба над Інновими водами та й приглядається собі в дзеркалі.
До її ніг туляться села й оселі і в них цвітуть рожево морелеві сади та біло груші й яблуні. Там же дрібний мачок людей.
НАРОД ГУЛЯЄ
Увесь в горі описаний народ, його несамовита мішанина, робив враження тих, що збереглися від потопу. З громом і гуком потоп заливав клаптик землі на якому скупчились оці зразки народів. А ворог наближався швидко. Отож, вирішили, що повні сировини чи продукції фабрики ворогові віддавати не треба, чи не можна. Чи то було розумно — не знаю, бо американська армія прийшла така забезпечена, що нічого не потребувала. Чи брали американці в фабриках продукцію — не скажу. Але в нас вони зовсім не цікавились обсягом фабрик і залишили їх потім приватним підприємцям для цивільного населення. Все ж ішов ворог, правда, дехто чекав його з тугою, а всі були раді, що війна скінчиться та ще й без втрат для місцевого населення і його жител.
Отже два дні перед приходом американських військ на мурах міста з’явились оповістки підписані бургомістром, які заповідали: кожен хто має «гавз-гальтспас» (це була картка, на яку можна було дістати речі для домашнього господарства) а також «кляйдеркарте» [46] , може дістати в фабриці Пішля по десять коців на господарство. Закликали одночасно не товпитись, бо коців є досить і вистачить на всіх…
Вже вдосвіта розійшлась ця вістка по місту, а небавом з цілої околиці нарід біг до фабрики. Оце тепер вона розкрила гостинно свої комори і, як добра мати, буде обділювати діток своїм добром. При брамі стояли службовці й били на картці печатки фірми. З такою печаткою входив громадянин до магазину. Тут йому при першому станку давали десять коців. Коци тяжкі з бавовни мішаної з чимось, як ми казали — «пішлівські». Під оцим крамом кожен гнувся. Зараз же при черговому варстаті кидали йому на друге плече оберемок сінників, потім простирал — і громадянин зігнутий під тягарем аж стогнав. З тим повинен був іти через магазин до виходу. Що ж, коли йде, а тут дивиться: мішечки, там рушники, тут лямпи, далі домашній посуд і чого там не було! При одних станках стоять робітниці чи службовики, при інших — нікого. Так і проситься: бери! Тож очі аж світяться: беруть! Варехи, казани, свічки, мило, матраци…
46
Картка на одяг
Беруть, але усе це тяжке й не міститься в руках. Одно закидають на спину, друге беруть під пахи і до рук. Скидають простирала, до них вантажать набір. Що ж, коли пробують завдати собі на спину — тяжке. Мучаться, борсаються…
Між тим публіка пливе, як гірська річка. Бити печатки — йде швидко, але потім, ого, потім робота не легка! Народ товпиться, один лізе на одного. Комусь падає набір на землю, через нього скачуть люди, топчуть коци й полотна, бряжчить посуд. Якраз того дня ішов дощ і сніг, і люди входили мокрі й з болотом. Оце жінка наладувала повне простирало, стала біля нього і ніяк не підніме. Просить, щоб їй завдали. Але кому то в голові? Кожен біжить спершу обвантажений коцами. Вони обтяжують. Тут хтось крикнув: «Що вони дають нам такі коци? Он там є кращі!» — І вже кидають ці коци на землю й біжать за ліпшими. Хапають їх, білі вовняні коци, але й тих багато не піднесуть. Одні виносять поспіхом набір та скидають його в сусідніх хатах, але другий раз їх не хочуть пустити на фабрику. Другі вживають іншого способу: під вікнами стоїть родина й вони кидають через вікна все, що попаде під руку. Родина ловить, ловлять і сторонні. Вже поприїздили з ручними возиками й ладують добро. Інші, що без возиків, нагромадили скирту майна посадили дітей пильнувати й далі пішли брати, або пішли по транспорт. Іде сніг, дощ, мокнуть діти, коци й усе.
Нова й нова хвиля людей пливе до фобрики. До магазинів входять і містком і кладкою через потік. Під натиском людей ламається поруччя містка, декілька людей падає в воду. Та це нікому не шкодить. Публіка жвава, очі сяють радістю і жадобою. Кожен біжить і скаче наперед, штовхає другого. Людський натовп затіснюється, з магазинів летить усе, як пір’я з розпореної перини.
Оце хтось крикнув: шпек! (сало). Це магічне слово електризує всіх. Справді, де магазини харчів? Кидають усе й біжать в другий, третій чи дальший магазин. Публіка не визнається де і що, тож хапаючись, мішаючись, біжить через фабричні залі, вламується до складів, риється в тім, що там знаходить і бере, бере, бере! Хапаючись, з гамором і криком. Інші тихо, діловито з премедитацією. Жінки виказують якнайбільше жадоби. Їм трусяться руки, палають очі, на обличчі в них гарячкові рум’янці.