На схрещених дорогах
Шрифт:
Порядок, який фабрика завела, не дасться втримати. Організовано грабити ніхто не годен. Тож публіка зіштовхує й тих, що штемплюють картки й тих, що видають, впадає гурмою в фабрику й господарить, гуляє сама. То радість, то життя! Під’їздять візками, але вже й фірами. Тут воли, там корови чи коні. Ладують повні вози, не в’яжуть, падає по дорозі, розкидається. Вантажать навіть коровам на спини, зв’язують кінці простирал під черевом. А оберемки танцюють, повертаються і валяться. Господарі ловлять, кричать, бідкаються. Над’їздять сусідні села з солідними господарськими возами. Народ вдирається до магазинів і бере все, бере скільки може, скільки дасться. Народ гуляє!
Що роблять «ости»? Їм, як тим, що
47
Чужинців
Дивіться! Дивіться! Оце Петькові накидає Нюся на спину коци, він викидає крізь вікна. А Вовк вантажить на тачки. За хвилину тачки від’їздять. Петько хвилину відпочиває, витираючи спітнілого лоба. Але ж поки приїдуть другий раз помагає Сапрунам. Їхня ціла родина нині за ділом. П’ятеро осіб працює, аж тріщить, пакують, вантажать. До оселі близько. Зараз же він сам відвозить і приїжджає ще раз, і хто його зна скільки раз. Буде чим спекулювати. Тож Петько помагає й тій родині працювати.
Радюк бере розважніше і більше зорганізовано. Він сам один, бо діти малі й жінка при них. Правда, помагає йому колега, але на свою тачку він вантажить те, що потрібне в хаті. Треба сказати, що українці беруть спокійніше й не так жадібно, як інші. Може тому, що не мають домів і батьківщини, і не мають певности, що з ними буде завтра. Інтелігенти подекуди соромляться цієї роботи. Наш інженер бере трохи коців, Філько — пару коців, два сінники, пару мішечків і три варехи. Одну дасть старим, а дві маємо. Буде чим воду черпати. Правда, правда — пів десятка бляшаних ложок! Придадуться для кухні. Роман заклав руки в кишені, ходить по фабриці й «збирає враження», рук до «праці» не хоче приложити. — А, добридень, добридень! Панє вуйцє приїхав візком. — Сапає тяжко, бо й хто бачив таке. Але беруть люди, треба й собі дещо.
Ціла славетна фірма Шнайдера тут! Он де придадуться руки! Вміють хлопці працювати, хай ніхто не думає, що в них стільки мудрости, що скелі вертіти та на сонці вигріватись. А що фірма не согірша — таку її мать — тож забрали усі тачки й візки, треба ж чим возити. Шамо, Волошко, Строяновський, Мельничуки два, а втім усі вони, усі працюють, тільки в жмені попльовують, докидаючи інколи соковитого матюка на адресу фабрикантів і експлуататорів трудящих і Гітлера й німців і кого хоче. Народ завзятий і жилавий — до того ж фабричні наші дівчата помагають своїм — не один із них мав ближчі зв’язки з Пішлевими пансіонерками — діло йде.
Веселий час настав у Тельфсі. Їйбо, веселий! Ідуть вози, візки, возики, тачки, йдуть пішки навантажені, як віслюки. Піт витирають і нарікають: ще я ніколи так тяжко не працював, як нині!
Сусідні села забирають решту. У фабриці залишаються машини, дрімаючи на своїх вісімдесятьох сантиметрах цементу і порожні стіни. Мовчать мотори. Дівчат ніхто не пильнує. Носять, беруть, вантажать, бігають по місті. Он які часи! Кінець проклятущому заводові, кінець каторжній праці!
Все ж, не одна з журбою думає: що далі?
Що до дирекції фабрики: Пішль уже в останні дні покинув фабрику, чуючи звідусіль погрози й сховався в своєму «яґдгавзі» [48] коло Імсту, в горах. Гофман залишився до кінця. Він і його помічники організували роздачу. З якими почуваннями — не знаю.
Я прийшла на часинку подивитись. Стала біля мого приятеля на брамі, дивилась на подвір’я й магазини і думала — як швидко все кінчиться. Нагадувала, скільки боротьби й болю і пониження я зазнала тут за такий короткий час, і дивилась на дівчат. Були зайняті, бігли швидко, обвантажені, жодна й не здоровкалась до мене.
48
Ловецькому дімку
Над брамою головного корпусу надщерблена п’ятираменна зоря, як з першого дня, дивилась на мене призирливо й насмішливо. Тепер я дивилась на неї з запитом і ненавистю.
Інші фабрики якось забезпечились, від такого господарювання натовпу. Шіндлер позамикав брами, виставив варту, а швайцарський білий хрест стримував кожного. Тож ніхто й не пробував напасти. Не чіпав теж ніхто і Найнерової фабрики взуття, хоч і він був партійний. Видимо Пішль тішився найбільшою кількістю ворогів. Таки цю фабрику місцева влада видала сама на грабіж людності.
В той же час по склепах відбувався легальний і організований випродаж: тут давали хліб, там на особу 1 кілограм рижу, якого ми не бачили за час війни. Десь там давали по одному-двоє яєць чи трохи муки. На все були черги і все йшло організовано, штемпелюючи картки чи гавзгальтпас. Дещо з того потім навіть відраховано. Все ж трохи харчів люди призбирали на перші дні. Та за всім треба було стати в чергу й треба було мати більше людей: одного, щоб став тут, другого — там.
У ті, останні дні, літаки вже не літали, тож народ гуляв без страху перед небезпекою з повітря. В горах гуділи гармати, часом було чути стрілянину з автоматичної зброї. В напрямі Лермосу в небо знімались клуби диму.
Та воєнними діями в ті дні громадянин не цікавився. Він мав щось досі не переживане. Було не те, що в нас: скільки разів змінювався режим, грабовано фабрики і магазини. Тіроль жив спокійно й здалеку від воєн, сидячи собі спокійно за своїми горами. Війну він бачив ще за Наполеона. Щасливий край, щасливий нарід! І тепер війни не зазнав. Може від того нарід такий черствий і егоїстичний, що лиха не знав, ніколи не мусів іти під чужі плоти проситися до хати.
Такі то були історичні дні флєку — Тельфсу. Над ним, як і завжди, стриміли два високани: Гохедер і Гогемунда й купалась в хмарах. Внизу ішов дощ, але на верхах була сніговія. Там таємне царство, замкнене для себе, жило своїм життям і боролось з своїми бурями та негодами.
ОСТАННІ ДНІ
Потоп вогню й заліза прибував, посувався щораз далі. У вибухах бомб, в руїнах міст, глибоких вирвах клекотіли буруни й заливали людей та їхні житла. Байдуже, чи вони були пишними дворищами, чи землянками й руїнами, в яких гніздилися бездомні. Його хвилі вливалися зі сходу й заходу, а навіть з полудня й швидко затоплювали Німеччину, а з нею й Австрію. Всім стало ясно, що наступила поразка Німеччини невідклична й цілковита.
Тож коли впав Нюрнберг, потім після незначного бою над Лехом в Авґсбурзі, черга стала наближатися до нас. Ще по дорозі був Мюнхен — ідеологічна столиця гітлерофашизму, і всі думали, що його боронитимуть. Страшні й численні налети зробили з міста купу каміння.