На схрещених дорогах
Шрифт:
Цей факт, а також інші, більші й менші переслідування, інспіровані виключно німцями, активізували нас, і принаглювали до організації.
Хтось давав одно розпорядження або найчастіше не давав жодного, тільки скасовував попереднє…
Неозначене ставлення американців до нас спиняло нашу організацію й зміцнювало становище і нахабність німців. Та з подій це легше зрозуміти, як так з загальних міркувань.
Щоб зрозуміти наші справи, треба спершу перенестись до Іннсбруку й зорієнтуватись, що там діялось серед українців і американців.
Як сказано було — українці утворили комітет. Комітет знайшов домівку на Аніхштрассе 4, дістав цілу кам’яницю, хоч як в Іннсбруку було тяжко з житлом. Будинок ушкоджений бомбардуванням з повітря, але в ньому можна
Домівку прибрано тризубами й жовтоблакитними прапорами та національними кличами. Так, зрештою, зробили в своїх комітетах і другі народи. Почався рух. В ту пору першим завданням комітетів було випрацювати вичерпний меморіял про нас: хто ми. відкіля і чому не їдемо додому. Такий меморіял робили й у нас в Тельфсі, в основному робили ми його обоє з чоловіком. Командантові мали його вручити наші два «Шнайдерівці» Плавець і Волчук (Філько), які були ввійшли до першого «самозванчого» комітету.
Зробили такий меморіял і в Іннсбруку та вручили майорові Торндайкові, комендантові міста. Він прийняв усе до відома та сказав: можете робити все, що незаборонене. А як робитимете щось заборонене, ми прийдемо і вас розженемо. Такі були «директиви» для комітету…
Уже зразу в управі области референтом для чужинецьких справ став американський українець з Пенсильванії Коралишин. Дуже пристійний, чорнявий поручник, в наших справах мало зорієнтований і дуже стриманий в говоренні і вчинках. Потім виявилося, що ще мало він був стриманий…
До Коралишина зразу ринув увесь народ та став липнути, як мухи до меду. Була то велика користь для нас, що він там був і що був все ж українець. У багатьох справах ми мали в нього підтримку, коли не дійсну то моральну. В ті часи повного занепаду й прострації та хаосу це був сталий пункт, на який можна було орієнтуватись.
Коралишин приходив до Комітету, оглядав все, але своєї думки не висловлював. Зате висловив її дуже виразно большевицький майор Кардашев, що появився одного дня в комітеті, розглянувся і, скликавши людей, сказав їм агітаційну промову за повернення на родіну. 3. Пеленський, один з основників Комітету, що одинокий знав англійську мову, взяв його в гостроязикий вогонь дискусії, запитуючи, чи йому як журналістові і демократові можна їхати. На диво гість сказав, що не радив би, «бо не знайде там для себе духової пищі». Інші чіпали його, чому не приходять до українців українці? Кардашов був кавказцем. Коротко, він вирішив, що в тій компанії йому не виграти, й відійшов обіцяючи прийти другим разом. Чули, як виходячи з Комітету муркотів:
— Вот сволочі, контреволюція, что оні здесь понапісивалі!
Більше не прийшов, але… комендант закликав Пеленського і заявив йому, що політичної діяльности Комітетові не вільно вести, та повідомив, що Комітет не може далі існувати. Те саме зрештою сталось і з іншими Комітетами підсовєтських народів, отже і з білоруським. Тільки польський діяв на Маріятерезієн під великим білим орлом.
В той час в Тельфсі, окрім згаданої події: арешту вже наших, ми писали меморіял, перероблювали, переписували, і то тривало довго. Потім комендант, капітан, не хотів прийняти нашої делегації продовж цілого тижня. Секретаркою капітана була тельфська панночка, дочка пішлівського інженера партійного Цеч. Ця чорнява жінка зразу ж стала на службу проти чужинців. У неї треба було зголошуватись до коменданта. Вона теж старалась, щоб комендант не прийняв нашої делегації. Щойно, коли вийшла справа з арештуванням, яка коштувала трохи страху німецькій поліції, бо їх він казав зате арештувати, він прийняв делегацію і здивувався, що не могли до нього дістатись та дав розпорядження, що ДП мають входити до нього безпосередньо, а не через німців. Це була для нас полегша й відпруга.
Коли Іннсбруцький Комітет зазнав перших потрясень, нашому жилось спокійніше. Був і в нас оцей майор. Приїхав з ним Коралишин. Здалеку вже вітав їх жовтоблакитний прапор. Вони проїхали повз, і майор звернув увагу Коралишина на прапор. Цей закликав наших людей і звелів їм негайно зняти прапор і тризуб. На тому покінчилося. Це був для нас дуже неприємний інцидент, але треба було погодитись — що демократія і свобода не для всіх…
Коралишина ми просили, щоб заступився за нас перед комендантом міста. Він пішов туди й дав йому вказівки, за якими ДП не підлягали німецькій владі, не мали бути примусово переселені до таборів, ані додому, ані виселювані з місць. Нам радив шукати працю. Та німці не хотіли приймати нікого, й тому ми просили його про втручення. Радив сидіти тихо, не політикувати. Про табори говорилось уже тоді, хто не їхав додому, той не повинен був іти до збірних таборів, що були цілком під кермою і владою большевиків. Зате американці обіцяли, що зорганізують для ДП табори, але вигідні й з повним конфортом. До тої пори вони мали жити на волі. Це все ми просили Коралишина сказати нашому командантові. Спонукував нас до цього такий стан:
Уже від'їхали усі ті, що мали їхати по своїй волі додому. Чи вони їхали дуже радо, чи менше — їхня справа. Бо мабуть їх і на батьківщині не пускали додому без перешкод. Знали ми, що французів тримають у таборі на кордоні й там їх якось перевіряють. Тримали й своїх большевики довший час, і говорилося, що бракує транспорту. Окрім оцих веселих забав, про які розказували агітатори і які були звичайними оргіями, був там політичний перевишкіл жінок чи чоловіків, нездатних до війська. Усіх інших чоловіків зараз же забирали до війська та піддавали військовому вишколові. Прийшов нарешті час, що їхали й «на родіну». Довжелезні потяги, складені з вантажних вагонів були прибрані зеленню, транспарентами і портретами. Велетенські й крикливі полотнища, так знайомі нам із дому, погрозливий величезний серп і молот, і публіка, що втративши європейський вигляд, поверталася до совєтського вигляду. Ще, правда, носили порядний одяг і «перманентки» але були розхрістані, рогнуздані й неохайні. Часом лунав спів, часом «гармошка», але взагалі їхали мовчки.
Потім цілі місяці їхали безконечною чергою інші транспорти. Мадяри, італійці, поляки, греки, серби під своїми прапорами або під червоними. Аж до пізньої осени їхали вони з зненавидженої Німеччини додому.
Частина людей залишилась…
Тельфс не міг дочекатись, щоб виїхали всі чужинці по своїй волі. Тож рішив приспішити виїзд їх. Одного дня до полудня гучномовці проголосили:
— Усі чужинці: поляки, росіяни, українці, серби, мадяри, бельгійці (вичислювано всіх, нікого не поминаючи, щоб не викрутився тим, що про нього не згадували) мають о 2-ій год. зійтись з речами під ратушу, відкіля будуть негайно вивезені на батьківщину.
Ми почули таку милу оповістку і зараз же стали радитись, що робити. Тут нас американці запевняли, що проти волі не поїдемо, а тут такий наказ. Було ясно, що наказ вийшов від німців. То ж ми нашвидку рішили, що під ратушу підемо, але без речей і не для того, щоб їхати, а щоб боронитись від насильства. Зажадаємо «мітингу» і будемо говорити.
В призначений час, з’явились різні національні групи перед ратушею. Було може чоловік триста. Наших найбільше. Групи стояли й радилися. Двері ратуші були закриті, й тільки через вікна німці пильно стежили за нами. Постава чужинців їм не була до вподоби, бо авта не приїхали. Ніхто не виходив до нас. Ми швидко сконтактувалися з іншими групами, вибрали промовців і вирішили піти до них з домаганням, щоб відкрили залю й зробили збори. Наші представники вернулись зі згодою німців на збори. Але залі не відкривано, ніхто не появлявся, десь усі службовці зникли, навіть не було американського коменданта, усе тут сталося мабуть за його тихою намовою. Постоявши ще півгодини і порадившись, ми розійшлись.