Над Тисою
Шрифт:
— Добре! Добре! — підбадьорював друга Смолярчук.
Раптом Витязь збуджено вискнув, різко зупинився. Старшина відпустив поводок. Собака рвучко кинувся вбік.
Пробігши кілька метрів, він зупинився під деревом, біля покинутого порушниками ранця німецького зразка, Смолярчук підняв його, передав Каблукову і побіг далі, слідом за собакою.
Дорога! Це найтрудніше для собаки завдання — не загубити «свій» слід на великій дорозі, серед інших, сторонніх слідів.
Витязь нерішуче зупинився. Простим оком було видно, як багато тут, на дорозі,
Нерішучість собаки зросла б, коли б Смолярчук хоч на хвилину взяв під сумнів його здібності. Тільки б но старшина нервово сіпнув поводок, — як він міг би вмить «забути» слід.
— Шукай, шукай слід! — владно дав він команду. І Витязь знову пішов уперед.
Пробігши метрів двісті по дорозі, Витязь зупинився, посилено принюхуючись. Потім він різко, під прямим кутом, звернув праворуч, потягнув старшину в ліс і вивів на галявину, в центрі якої були складені стоси березових дров. З підвітряного боку стосу здіймався дим багаття і долітали голоси.
«Вони!» подумав Смолярчук і, оглянувшись на Степанова і Каблукова, поклав палець на спуск пістолета. Але дивна річ: Витязь не виявляв особливого занепокоєння. Поведінка собаки бентежила старшину. Чи не на хибному сліду Витязь?
«Вірю я тобі, друже, але все-таки проконтролюю», вирішив Смолярчук. Він жестом наказав Витязю йти біля ноги. Собака підкорився наказу, але неохоче.
Безшумно з'явившись з-за стосу, Смолярчук витягнув уперед руку з пістолетом:
— Руки вгору!
Два літніх чоловіки, що сиділи біля багаття, схопилися, тримаючи над головами шматки хліба, сало і спечені картоплини. На їхніх обличчях не було страху.
Смолярчук уже знав, що перед ним люди сторонні, тобто такі, що не мають відношення до того, що сталося вночі на кордоні. Однак він причіпливо перевірив їхні документи. Це були лісоруби-сезонники.
Де і коли собака збився із сліду? Смолярчук з допомогою лісорубів з'ясував, яким шляхом вони пройшли сюди, на галявину, і де саме їхні сліди перетинали сліди порушників.
Повернувшись назад, Витязь узяв залишений слід і знову помчав уперед. «Молодець!» подумав Смолярчук.
Витримано і це випробування, мабуть, чи не найтрудніше. Навіть добре навчений, але спеціально не натренований собака нерідко губить слід в таких випадках і відмовляється його шукати.
Великі були можливості Витязя, але не безмежні. Смолярчук зрозумів, що собака почав стомлюватись. Не через те, що пробіг сім або вісім кілометрів, — для витривалого собаки це справжні дрібниці. Витязь витратив сили на те, щоб серед безлічі інших запахів розшукувати сліди порушників. Це нелегка робота. Якщо вчасно не дати собаці відпочити, то в нього на деякий час притуплюється чуття.
Смолярчук обережно зупинив Витязя і уклав його на траву, під кущем горішника.
У кишені старшини були припасені шматочки холодного м'яса і грудочки цукру. Він ліг поряд із собакою і почав підгодовувати його, заохочувати командою:
Витязь акуратно, не поспішаючи, не випускаючи на землю жодної крихти, розгризав цукор і смачно хрумтів, перемелюючи його.
Поки Смолярчук підгодовував Витязя, Каблуков і Степанов лежали на прілому листі і мовчки, насторожено роздивлялись на всі боки.
Відпочивши, продовжували переслідування. Починало світати. Неохоче відступали сірі, похмурі сутінки. Тепер неважко було відрізнити осику від вільхи, дуб від клена, бук від берези. Заблищала нічна роса на мохах, на них темніли відбитки слідів порушників.
Вискочивши на голе гірське шосе, без єдиного дерева, обвіюване боковим вітром, Витязь пішов повільно, невпевнено. Часом він витягувався струнко, просто-таки простягався по камінню. Нарешті стало ясно, що собака загубив слід: Витязь засмутився, розгублено тикався то в той, то в той бік. Вперше за час переслідування старшина стривожився по-справжньому. Ворог може зайти далеко!
Смолярчук узяв собаку на короткий поводок — хай заспокоїться — і почав розглядати місцевість. Куди могли податися порушники?
— А якби ти був на їхньому місці, — спитав Степанова Смолярчук, — куди б ти направився?
Степанов сказав, що принадлива он та глибока лощина, заросла ялинником, але вона відводить в бік від перевалів і тому невигідна. Каблуков висловив припущення, що, найімовірніше, втікачі кинулись навпростець, через ту ущелину, на дні якої ще біліє сніг, через он ті чорні скелі. Смолярчук спитав: «А що, коли порушники вибрали найменш зручний для себе напрямок — он той пологий схил гори, що ледь зеленіє першою весняною травою?» Так, дуже можливо. Він, цей напрямок, лише на перший погляд здається незручним. Іти пологим схилом удвічі легше, ніж по кам'янистому і крутому бездоріжжю. Втративши на відстані, виграєш час і збережеш сили…
Степанов і Каблуков розуміли, що їхній старший досвідчений товариш вирішує зараз надзвичайно важливе для успіху справи питання.
Знизу, з-під гори, на якій стояли прикордонники, а навітряного боку долинув тихий, ледве-ледве чутний звук дзвоника. Він був такий слабкий, що на нього звернув увагу лише один Каблуков.
— Чуєш? — спитав він Смолярчука.
Той напружував слух, але чув тільки шум гірського лісу і грізний гул весняного потоку на дні засніженої ущелини.
— Отара!..
І тільки-но Каблуков сказав це, Смолярчук одразу ж почув переливи дзвоника і вловив той характерний запах, який розносить далеко навколо себе велика отара…
— Бачили ми їх, песиголовців, бачили! — не чекаючи, поки прикордонники наблизяться і почнуть розпитувати, закричав сивоусий верховинець в чорному капелюсі, з чабанською торбою за плечима, з обвугленою люлькою у з'їдених зубах. — Ми потайки нашого Василя послали на заставу. Не зустрічали?
— Розминулись, — сказав Смолярчук. — Куди вони пішли, ці песиголовці?