Над Тисою
Шрифт:
Глава восьма
На кінець другої години перебування на радянській землі Кларк і Граб пройшли крізь виноградники і, зробивши чималий гак, вибрались на гірське шосе. Кларк сів на камінь і вийняв з кишені кисет, набитий махоркою.
— Найстрашніше позаду, слава богу. Закуримо, щоб дома не журились.
Він бадьорився, але голос його зрадливо тремтів, а пальці, завжди такі слухняні і спритні, ніяк не могли скрутити «козячу
Граб радів з удачі мовчки: важко дихаючи, він витирав мокру голову і, покректуючи, повільно погладжував натруджену, спину.
Вантажна машина чекала їх, як і було умовлено, недалеко від будиночка колійного обхідника. Побачивши в кузові свіжорозпиляні дошки, Кларк переконався, що на шосе стояла не випадкова машина, а саме та, яка йому потрібна:
— Добривечір! — промовив Кларк початок умовленого пароля.
— Кому добрий, а кому… — буркнув шофер і постукав молотком по туго накачаному балону. — Замучило прокляте колесо: дві години монтую!
— Тепер усе гаразд?
— Гаразд.
— Підвезеш у Явір, братухо? На двісті грамів столичної заробиш.
— Сідайте.
Коли Кларк і Граб розмістились у просторій кабіні, шофер Скибан оцінюючим поглядом прикинув, хто з його пасажирів є шефом.
Обрав молодого. Знайшовши в темноті його руку, він міцно потиснув її:
— З удачею!
Кларк відповів спокійно і насмішливо:
— Дивись, який чутливий, більше за мене радієш.
— І вам не гріх порадіти, — сказав шофер. — Через такі рогатки прорватися, подумайте!
— Поїхали, а то спати хочеться. — Кларк позіхнув. «Ну й ну!» — Скибан, сам давній шпигун і вбивця, з шанобливою цікавістю подивився скоса на свого нового шефа.
В'їхали в Явір пізно ввечері, з півночі, з боку Карпат, звідки найменше, за їх розрахунком, у місті могли чекати порушників кордону.
На одній з глухих і погано освітлених вулиць Скибан зупинив машину і сказав, звертаючись до Граба:
— За рогом пивний бар, колишній Імре Варга. Пам'ятаєш? Там зараз закусує твій кум Чеканюк. — Скибан відчинив дверці кабіни: — Бувайте!
— А якщо його там нема? — із сумнівом спитав Граб.
Скибан подивився, на годинник.
— Там, не турбуйся. Він щовечора в цей час блаженствує за кухлем пива.
Граб вийшов з машини, нерішуче простягнув руку. Кларк жваво підхопив її:
— Будь здоров, друже! Днів через три зустрінемось. Я сам розшукаю тебе. Сам! Чуєш? На добраніч!
Перевальцем, важко ставлячи на брущатку свої клишаві ноги в грубих черевиках, Граб віддалявся в глибину темної і безлюдної вулиці. Дивлячись йому вслід, Кларк сказав:
— Скибан, завтра заявиш на нього.
— Я? — Заявити?.. — злякався Скибан.
— Так, ти.
— Навіщо ви так жартуєте, пане?..
— Мені
— Так.
— От і добре. Ти випадково побачив, що Чеканюк привів до себе якусь підозрілу людину і так далі. Ясно?
— Хоч убийте, пане., товаришу Бєлограй, нічого не, розумію!
— Граб зайвий у нашій компанії. За ним тягнеться слід, по якому… Тепер ясно?
— Але… якщо вони заберуть Граба, то він може і нас потягнути за собою.
— Не потягне, будь певен. Про це встигли потурбуватися.
— Слухаюсь! — відповів Скибан і подумав: «Можливо, і я коли-небудь стану зайвим?.. — Він усміхнувся. — А з ким же вони залишаться?»
— Поїхали! Та не поспішай: піджени так, щоб до вокзалу під'їхали точнісінько як потрібно.
Висадивши Кларка в тихому провулку, недалеко від явірського вокзалу, Скибан поїхав. Ні фар, ні заднього світла він не включав доти, поки не звернув за ріг. «Молодець! Знає свою справу!» подумав Кларк, старанно розгладжуючи на грудях і плечах зношену шинель.
Вулиця, густо обсаджена декоративними японськими вишнями, вивела Кларка до залізних крутих сходів. Уперше в своєму житті бачив Кларк ці сходи, але він упевнено, наче робив це в тисяча перший раз, піднявся нагору і опинився на високому пішохідному мосту, перекинутому через численні залізничні колії.
Ішов він, безтурботно розкурюючи товсту самокрутку, стукаючи підковами по дощаному настилу. Подзвонювали ордени і медалі. Свіжий затисянський вітерець розвівав поли шинелі. Пиловидний дощ кропив пасма волосся, що вибилися з-під картуза.
Кларк пройшов міст, спустився по сходах, і саме в цей час повз нього промчав довгий состав пасажирських вагонів московського поїзда. Кларк подивився на годинник: точно! Все, абсолютно все виходить так, як планував.
Демобілізований старшина непомітно виринув із привокзальної темряви і легко загубився на шумному, багатолюдному пероні, серед солдатів-відпускників, що їхали у свої частини, розквартировані закордоном. Разом з ними він увійшов у яскраво освітлений вокзал. Оглядаючись навколо, промовив:
— От і край радянської землі. Ще година, дві — і знову чужа сторона. Ех, доле ти, доле солдатська…
Як і розраховував Кларк, його слова зачепили душевні струни молодих людей, які йшли поруч з ним… Один з них, кругловидий, червонощокий, теж старшина, з артилерійською емблемою на погонах, сказав:
— Мовчи, друже, не завдавай жалю…
— Розумію… — Кларк підморгнув. — Від молодої дружини поїхав?
— Немов у воду дивився. А ти чому без погонів? — спитав старшина, коли вони розмістилися на лавах у залі для чекання.