Над Тисою
Шрифт:
— Ідіть он туди, і ви їх скоро наздоженете.
Пастух направив на вірний шлях: під високою, з викривленим стовбуром гірською ялиною Витязь знайшов загублений слід, і переслідування песиголовців (так народ Закарпаття називав у своїх казках лиходіїв) продовжувалось.
Витязь, злість якого зростала, привів прикордонників до старого високогірного лісу: старі, похмурі, майже чорні ялини, їхня карликова поросль, сивий мох, вогкість, і тиша підземелля…
Підозрілою була ця тиша. За кожним деревом, під першим-ліпшим кущем, в гіллі ялин міг причаїтися порушник з автоматом у
Смолярчук умів бачити одразу весь ліс і кожне дерево, кожен кущик зокрема. Десь тут, вирішив він, причаїлись лазутчики.
Пробігши невелику відстань, він подав знак товаришам просуватися обережно, маскуючись, від дерева до дерева.
Витязь ставав дедалі агресивнішим: він відчував наближення мети.
Увагу Смолярчука привернула гущавина молодих ялинок — їх гострі вершини тремтіли. Старшина заховався за дерево і уклав собаку. Припали до стовбурів ялинок і прикордонники, що супроводили старшину.
— Слухай! — пошепки скомандував Смолярчук.
Злісно рухаючи гострими вухами, пориваючись скочити, Витязь з гарчанням вдивлявся в ялинник. Загривок його їжився.
— Тихо, друже, тихо!
Смолярчук настромив на палицю картуз і обережно висунув його з-за дерева. Застрекотів ворожий автомат. Каблуков і Степанов одразу ж дали подвійну чергу — вогонь на вогонь. Почалася перестрілка.
Переконавшись у тому, що порушники не здадуться, Смолярчук вирішив їх знищити. Він наказав Каблукову вогнем відвернути на себе увагу диверсантів. Степанову поставив завдання обійти ялинник зліва, а сам непомітно перемістився вправо — перебіжкою, від куща до куша. Оточення супроводжувалось безперестанним вогнем Каблукова.
Витязь ні на крок не одставав від Смолярчука, теж лягав, переповзав.
Петля дедалі тугіше затягувалась навколо диверсантів. Вогонь з їхнього боку різко ослаб, потім і зовсім затих. Смолярчук насторожився. Що це значить? Невже лишили заслон і під його прикриттям відійшли?
Ялинник, зрізаний вздовж і впоперек кулями автоматів, порідшав, і добре стало видно на весняній землі дві чорні нерухомі постаті. Лише двоє. А де ж третій? Невже встиг утекти? Так, схоже на це.
Смолярчук перший підбіг до вбитих. Вони лежали, уткнувшись у землю. Перевернувши їх на спину, старшина побачив щетинисті, опухлі обличчя. На міцних солдатських ремінцях підвішені гранати і автоматні диски. Руки все ще стискували зброю.
— Обшукати!.. Що з тобою? — скрикнув Смолярчук, помітивши, як рум'яне обличчя Степанова стало блідим.
— Здається… поранений. У ногу… — губи Степанова затремтіли. — Поранений, — повторив він стиха, уже з заплющеними очима.
Смолярчук взяв у Степанова автомат, наказав Каблукову перев'язати пораненого і охороняти трупи, а сам продовжував переслідування. Не можна було втрачати жодної хвилини. Він біг за Витязем, готовий кожної секунди відкрити вогонь по ворогові. Ялинові гілки, покриті дощовою водою, хльоскали по розпаленому обличчю. Піт заливав очі. Ноги потрапляли в ковдобини, повні весняної води, чіплялися за корені, за каміння і чагарник. Упавши, він підводився раніше, ніж Витязь устигав натягнути поводок.
Захоплений погонею, Смолярчук забув про небезпеку. Вогонь,
Смолярчук заліг біля товстої сосни і став поливати кулями чагарник, за яким заховався диверсант. Падаючи, він скомандував собаці: «Лягай!». Витязь скорився, але з якоюсь дивною, незвичайною для нього повільністю. Він спочатку опустився на коліна, потім уткнув морду в землю і раптом безпомічно звалився на правий бік; мох навколо його голови густо почервонів і запарував на холодному повітрі.
Смолярчук на мить перестав володіти собою. Опустивши автомат, він дивився у широко відкриті очі Витязя, на його рідкі сиві вуса, на його повислі вуха, атласнорожеві всередині і замшові зовні, на його сліпучо білі ікла.
Коли старшина спохватився, диверсанта вже не було в кущах, його спина миготіла поміж дальніми деревами. Порушник швидко віддалявся, — зрідка озираючись, наче вовк, який далеко зайшов від переслідувачів. Смолярчук зрозумів: порушник вважає, що убив і прикордонника, і собаку. Це добре. Тепер він піде впевненіше і спокійніше. Найімовірніше, він круто заверне праворуч, щоб добратися до населеного пункту.
— Не доберешся! — Смолярчук скинув шапку, куртку, чоботи і в легкому вбранні кинувся навперейми диверсанту.
Старшина не помилився у своїх розрахунках. Диверсант вийшов саме туди, де Смолярчук перетяв йому шлях. Важко дихаючи, ворог пробирався по глухій гірській стежці — з темним обличчям, низько підперезаний поясом, у розстебнутій до останнього ґудзика сорочці, з могутніми волохатими грудьми. В руках він тримав автомат. Неможливо такого взяти живцем, але все-таки треба спробувати. Причаївшись у кущах, Смолярчук скомандував:
— Кидай зброю! Руки вгору!
Диверсант відповів довгою автоматною чергою — навмання, на голос. Тоді Смолярчук струменем куль різонув диверсанта по ногах, нижче колін. Той спіткнувся, упав. Але й пронизаний десятком куль не випускав з рук зброї. Смолярчук в азарті бою прикінчив бандита. Після цього він вийшов із засади на лісову стежку. Підняв автомат порушника і раптом, знесилений, сів на пеньок, рукавом гімнастьорки витер мокрий лоб, обличчя.
На вмиленому коні, в супроводі трьох кінних прикордонників, підскакав начальник застави.
Зіскочивши на землю, капітан Шапошников підійшов до вбитого, мовчки, насупившись, подивився на його одутле, заросле обличчя.
Смолярчук винувато посміхнувся:
— Схибнув я цього разу, товаришу капітан, не до кінця виконав своє завдання. Хоч би одного треба було взяти живцем.
Шапошников перевів суворий погляд на старшину:
— Шкода, шкода, і ця ниточка обірвалася.
Глава сьома
Події на п'ятій заставі розгорталися своїм звичаєм. Побоювання генерала Громади були недаремні: на лівому флангу застави знайшли ще один слід порушника. Дослідивши його, капітан Шапошников дійшов до висновку, що головний лазутчик, як і припускав генерал Громада, пройшов тут, на лівому флангу, а там, на правому, діяла лише відвертальна група.