Над Тисою
Шрифт:
— Як тебе мати називає, механіку?
Залізничник, продовжуючи сміятись, відповів:
— Василем.
— А люди? Товариш…
— Гойда, — підказав Василь.
Кларк зміряв юнака з ніг до голови оцінюючим поглядом.
— Все тобі, брате, до лиця: прізвище, ім'я, професія. А в мене підкачали і прізвище і ім'я. Іван! Бєлограй!
Помітивши прикордонний наряд, що зайшов у ресторан, Кларк обережно зжужмив так вдало налагоджену розмову з Василем Гойдою і знову повернувся до старшини-артилериста, який уже встиг занудьгувати.
— Вип'ємо,
Випиваючи і продовжуючи з артилеристом розмову, Кларк і разу не глянув у бік прикордонників, що перевіряли в пасажирів-військовослужбовців документи.
До столу підійшов прикордонний наряд — молодий лейтенант і два солдати з автоматами. Офіцер попросив пред'явити документи. Кларк допив пиво, витер губи долонею і, не кваплячись, поліз у кишеню. Поки він, побрязкуючи орденами та медалями, витягав товстий бумажник, старшина-артилерист встиг простягнути лейтенантові маленьку книжечку в коричньовій обкладинці і акуратно складений вчетверо папір — відпускний квиток. Офіцер уважно переглядав документи.
Кларк тимчасом витягнув шкіряний, потертий бумажник, поклав його на край стола і розкрив так недбало, що все, що було в ньому, посипалось на підлогу. Чого тільки не зберігав у своїй місткій утробі цей солдатський бумажник: вирізки з газет часів Великої Вітчизняної війни, виписки з наказів Головнокомандуючого про оголошення подяки за відзнаки, листи, якісь довідки, поштові квитанції, гребінець із люстерком, гроші, орденську книжку, фотографію вродливої дівчини в українському вбранні, із стрічками в грубих русявих косах.
Підбираючи з підлоги вміст бумажника, Кларк усміхався:
— Пробачте, товариші! Це я з радощів все своє барахольце вивернув… Одну хвилинку!
— Чого без погонів? — суворо спитав прикордонник. — Прошу пред'явити документи.
— Документи? Будь ласка.
Кларк нахилився, узяв з підлоги пачку паперів, простягнув лейтенантові:
— Читайте, там сказано, чого старшина Іван Бєлограй без погонів. Відвоювався! Відслужив чесно і благородно, дай боже кожному.
— Коли ви одержали пропуск у прикордонну зону? — спитав лейтенант.
— Коли?.. То там же все ясно, по-нашому написано. Читайте! П'ятого березня цього року.
— Закінчується термін дійсності вашого пропуску. У вас в запасі лише один тиждень.
— Не турбуйтеся, товаришу лейтенант. Продовжимо, якщо… якщо, нам не дадуть по шапці.
Прикордонник поклав на край стола папери:
— Яким поїздом приїхали?
— Та цим самим, московським.
— Квиток зберігся?
— Квиток? Можна й квиток. Ось. — Кларк витрусив з хустки шматочок картону. — Москва — Явір. Дійсність — троє діб. Вартість…
— Раджу, товаришу, піти в готель лягти спати, — сказав на прощання лейтенант сп'янілому, не в міру балакучому демобілізованому старшині.
— Готель… А де він?
— Тут, на вокзалі. На третьому поверсі.
Лейтенант відкозиряв і пішов.
Кожна людина, навмисне або мимоволі спостерігаючи за Бєлограєм і Воловиком, не могла не подумати,
Диктор оголосив по радіо, що через півгодини почнеться посадка на поїзди, які відправляються в Будапешт і Відень, у Братіславу і Прагу. Старшина-артилерист, із смутком глянувши на годинник, зітхнув:
— Шкода.
— Чого тобі шкода? — спитав Кларк, не підозрюючи про небезпечність відповіді, яка багато де в чому вирішила його долю.
— Тільки-но познайомились, а вже треба розлучатися. От і шкода. Дивуюсь, Іване: лише одну годину знаю тебе, а подобаєшся так, наче ми з тобою все життя приятелювали. Чим причарував?
— Е, є такий засіб. Але не скажу який. І не випитуй. Давай краще вип'ємо. Останню! — Кларк налив у кухоль пива, розбавив його трохи горілкою, цокнувся із старшиною. Роблячи все це, він непомітно косив очима в бік залізничника, який сидів за сусіднім столиком, — чи чув той недоречне признання старшини, чи не викликало воно в нього настороженості?
Молодий машиніст безтурботно пив пиво, димив сигаретою. «Нічого не чув», заспокоїв себе Кларк.
Диктор нагадав, що скоро почнеться посадка на поїзди, які відправляються закордон, і оголосив про прибуття приміського поїзда Мукачеве — Явір — Ужгород.
Старшина-артилерист неохоче підвівся з-за столу:
— Ну, Іване, труси гаман… розраховуйся, словом, а я піду. Час.
— Зажди. Так ти, брате, не підеш! — Кларк грубувато притягнув до себе Воловика, покуйовдив його волосся, потім поцілував у щоку. — Будь здоров, Грицьку!
Провівши зачарованого старшину до дверей залу для перевірки, Кларк поспішив повернутися в ресторан, але Василя Гойди там уже не було. Не знайшов він конче потрібного йому машиніста і в залі чекання, і в перукарні, і на пошті, і в камері для схову. «Поїхав приміським у Мукачеве», здогадався Кларк. Він з досадою пожував губами і піднявся на третій поверх, у вокзальний готель. Годину тому він не думав, що там доведеться ночувати. Розраховував на домашню постіль нового друга, на його хліб-сіль. «Нічого, голубчику, і до тебе доберусь!» Ти мені потрібний, дуже потрібний».
Глава дев'ята
Пізно ввечері Громада повернувся з кордону і по дорозі в штаб вирішив заїхати додому. Піднімаючись сходами, на площадці другого поверху він побачив широкі плечі і знайому кучеряву потилицю Зубавіна.
— Євгене Миколайовичу, ви? — окликнув він майора своїм могутнім басом. — Чого ночами блукаєте?
— Не спиться, Кузьмо Петровичу. От я і вирішив у гості до вас напроситись.
Зубавін часто бував у Громади вдома, він дуже поважав його дружину, Ольгу Костянтинівну, його дівчаток Майю і Світлану. Але Кузьма Петрович розумів, що сьогоднішній несподіваний нічний прихід Зубавіна викликаний якимись особливими обставинами.