Над Тисою
Шрифт:
«Це найбільш твердокам'яні, одягнені в непробивну броню пильності об'єкти. Вони обережні у своїх стосунках з новою для них людиною. Вони ховають усі свої таємниці за сімома замками. Вони в переважній більшості бездоганно чесні, віддані і таке інше, і таке інше. Вони люблять свою зброю, пишаються нею, бережуть її, як зіницю ока. Вони перед усім світом продемонстрували на полях боїв свою хоробрість, своє нехтування смертю, свою талановитість.
Дурень той, хто робить спроби атакувати цю групу в лоб. Треба намагатися завоювати цих людей обхідним маневром.
Вразливі
Військовий любить свою зброю — грай на цій струні. Він дорожить своїм бойовим минулим, заслугами, орденами — спробуй цю законну гордість обплутати лестощами. Хоч як високо з офіціальної точки зору оцінені фронтові заслуги того чи іншого військового, його може потішити і твоє визнання.
Пам'ятай твердо: фронтовик любить згадувати своє воєнне минуле. Якщо ти хочеш привернути його до себе, уважно, із захопленням слухай його розповіді. Безперестанно піддавай жару. Змінюй у деяких місцях захоплення на заздрість. Зітхай із жалем на знак того, що ти людина непомітна в порівнянні з оповідачем. Боже тебе борони від спокуси скористатися з встановленої близькості і почати задавати питання. Вдовольняйся тим, що тобі розповідають і не витягай ніяких відомостей за допомогою питань. Тобі дозволяються лише такі репліки, які б спонукали твого співрозмовника продовжувати розповідь…»
«Я, Іван Бєлограй, що пройшов від Сталінграда до Берліна, я, що полив своєю кров'ю і потом цей великий шлях, я, Іван Бєлограй, військовий до самих кісток, я, дурень отакий, демобілізувався, у чому тепер гірко каюся…»
З такими думками, які виразно відбивалися на обличчі, постукав Кларк у кабінет воєнкома, натиснув ручку дверей, обережно, але разом з тим і без зайвої скромності розчинив їх і чітко, на всю дзвінку силу свого голосу, не переступаючи порога, гаркнув:
— Дозвольте, товаришу майор?
Воєнком сидів у своєму кріслі, біля письмового стола з висунутою шухлядою, яка служила йому за буфетну стойку, і снідав. Кларк, що вмів бачити багато такого, що не доступно для простого ока, зразу оцінив драматизм свого становища. По-перше, він зрозумів, що з'явився саме в ту хвилину, коли майор, відрізавши пластинку домашнього сала, поклавши його на хліб і накривши половинкою огірка, збирався снідати. По-друге, він зрозумів, що майор незадоволений його, Кларка, несвоєчасною появою. По-третє, йому стало ясно, що він повинен негайно і під найпристойнішим приводом відступити.
— Приємного апетиту! — Кларк дозволив собі стримано посміхнутися, звичайно, без найменшої тіні догідливості. — Пробачте, товаришу майор, перебив. Дозвольте піти? — І, не чекаючи відповіді, він приклав руку до козирка й хвацько повернувся кругом.
— Стривай! — пролунав йому вслід владний, але не позбавлений покровительського відтінку голос майора.
Майор Пирожниченко ще хмурився, ще не зникла з його обличчя досада, але очі дивилися прихильно. Вони, ці очі, питали: «Звідки ти взявся,
— Я вас слухаю, товаришу майор! — промовив Кларк, повернувшись у кабінет (двері він не забув зачинити) і зупинившись на певній відстані від воєнкома.
У воєнкома була масивна, кругла, чисто вибрита голова, гулястий лоб і широкий м'ясистий ніс. На новенькому, відпрасованому і з акуратно підшитим комірцем мундирі — орденські колодки, розміщені в строгій симетрії.
Над головою в майора висіла карта Закарпаття. На ній, як догадався Кларк, був зображений шлях підрозділу Пирожниченка, пройдений в період визволення Закарпаття: маленькими ясночервоними прапорцями була позначена майже вся гірська долина Тиси.
Кілька секунд треба було Кларкові для того, щоб він зрозумів, що перед ним сидить старий служака, який пройшов нелегкий шлях від солдата до майора. Тому такі дорогі йому його майорські зірки, тому так потішила його несмілива шанобливість «демобілізованого старшини».
— Ну, чого ти злякався? — спитав майор і добродушно посміхнувся. — Хіба я роблю щось негарне? Бачиш, снідаю. — Він цокнув нігтем по склянці. — І молочко п'ю… Фронтовик? — пережовуючи шматок, спитав майор.
— Так точно! — Кларк весело і віддано подивився на воєнкома. — Сталінградець. Гвардієць Іван Федорович Бєлограй. Демобілізований. Старшина. Служив у Берліні.
Він підступив до стола, виклав військовий квиток, пропуск у прикордонну зону. Воєнком уважно переглянув усі документи.
— Чого демобілізувався?
Колишній старшина схилив голову і, дивлячись собі під ноги, сказав:
— Строк служби кінчився, товаришу майор. І потім… сердечна причина.
— Зрозуміло. Закохався? На сімейне життя потягло?
— Так точно, товаришу майор.
— Твоя наречена, звичайно, мешкає на території моєї округи?
Демобілізований старшина радісно закивав.
Воєнкомові дедалі більше й більше подобалась нав'язана йому роль відгадчика, і він продовжував:
— Якщо не помиляюсь, ти хочеш поселитися на закарпатській землі і пустити в неї своє коріння?
— Так точно, товаришу майор, — знову по-військовому чітко, стримано, з повагою відповів Бєлограй. — Під час Вітчизняної зріднився з цією землею, кров за неї пролив.
— Ти воював на Закарпатті? В яких частинах?
— У гвардійському корпусі генерала Гастиловича.
— Ну? — радісно вигукнув майор.
— Так. — Кларк кивнув на карту, позначену прапорцями. — Весь цей шлях пройшов, де плазом, де рачки, де бігом. Від Яблуневого перевалу до Марамороської улоговини. — Він назвав полк, у якому служив Бєлограй.
— Оце-то зустріч! Ми ж з тобою земляки. Однополчани. Я командував батальйоном. — Майор уже зовсім привітно подивився на колишнього старшину. — Ну, для земляка, як кажуть, і сережку з вушка. Поза всякою чергою дамо квартиру, в Яворі пропишемо і влаштуємо на роботу. Куди бажаєте піти — на млинокомбінат, мебльову фабрику, дортранс, в залізничне депо?