Над Тисою
Шрифт:
— Постукайте. Скажіть, що принесли вечерю.
Обережно ступаючи і боязко озираючись, майстер пішов до темного сарая. Зубавін нечутно йшов поряд, засунувши руки в кишені дощовика і обминаючи калюжі.
Підійшли до дверей учотирьох: посередині — Чеканюк, праворуч — Зубавін, ліворуч — два озброєних офіцери.
Майстер не в силі був зробити останній, вирішальний рух — постукати в двері сарая. Це змушений був зробити Зубавін.
— Куме, це я… вечеряти… — зашепотів Чеканюк, притискаючись губами до щілини між шершавими, набряклими від вологи дошками.
Відповіді не було. Ні найменшого шелесту не доносилось із середини сарая.
Ще один труп порушника. Важке і одутле обличчя алкоголіка, сіре, наче обсипане попелом, волосся, сукняна куртка із смушковим коміром, збиті на носках, зашнуровані сиром'ятними ремінцями черевики на товстій підошві.
Зубавін узяв майстра Чеканюка під руку і, відвівши його вбік, під навіс ґаночка будинку, спокійно, наче нічого й не сталося, спитав:
— Петре Петровичу, у вас є родичі? Не тут, в Яворі, а в якому-небудь далекому місті?
— Є. Сестра. В Ужгороді. А… а що?
— У вас з нею добрі взаємини?
— Так, дуже добрі.
— Давно ви з нею не бачились?
— Більше року… А чого вас це цікавить? — Майстер із подивом і тривогою дивився на майора.
— Чого? — Зубавін помовчав. — Я хотів би, щоб ви поїхали до сестри в гості. На цілий тиждень, не менше. Сьогодні ж. Оце просто зараз. Моєю машиною.
— Я не розумію, але…
— Будь ласка, їдьте. І постарайтесь не показуватись на вулицях Ужгорода.
Чеканюк схопив руку майора:
— Все зрозумів!
— От і добре!
Шофер Скибан прийшов на роботу, як звичайно, рано-вранці. Голова артілі Дзюба зустрів його по-хазяйському суворо:
— Машина готова до далекого рейсу?
— У справності.
— Перевіримо.
Причепливо оглядаючи грузовик, Дзюба буркотів і вичитував шоферові за те, що кузов брудний, погано накачані балони. Виждавши, коли поблизу нікого не було, Дзюба спитав;
— Як поживає твій сусід?
— Сьогодні вночі у нього були гості.
— Ну? — Дзюба перестав дихати, у зморшках заблищали краплини поту.
Скибан докірливо похитав головою:
— Хіба можна так хвилюватись? Даремно. Гості були не дуже турботливі. Вони тихо і непомітно забрали «кума» і поїхали.
— Живцем?
— Що ви, пане голова! Все вийшло так, як і передбачено. Разом зі своїм кумом зник і Чеканюк.
Дзюба витер лоб великою бордовою хусткою:
— Ух! Виходить, вони тобі повірили. А я, правду кажучи, боявся. — Він різко підвищив голос: — Неподобство! Не дозволяю виїжджати на брудній машині! Зараз же приведіть до порядку!
Глава десята
Ночував Кларк у вокзальному готелі. Вранці він помився в готельній душовій, поснідав і подався у місто влаштовувати свої справи.
Першим, кого вирішив атакувати Кларк, був явірський воєнком, майор Пирожниченко. З його допомогою він збирався пустити коріння у явірський грунт. Оскільки Кларк у школі спеціалізувався по диверсіях на гірських залізницях, його цікавив явірський
Деякі колеги Кларка, менш, ніж він, підготовлені до таємного життя, не впевнені в собі, потрапляючи в Радянський Союз, повзли второваною стежкою: шукали собі притулку в людей, чиє минуле або сучасне викликало або могло викликати підозру в радянських властей. Цим самим недалекоглядні люди прирікали себе на закономірний провал у майбутньому. Ні, Кларк обрав інший шлях. Маючи можливість сховатися після переходу кордону на квартирі якого-небудь давнього агента американської розвідки, такого як Дзюба, він вважав за краще піти на вокзал, що контролюється прикордонними патрулями і залізничною охороною. З такими документами, як у нього, гадав Кларк, з такими зовнішніми даними і з такою виучкою йому не слід ховатися по закутках. Чим сміливіше він буде діяти, тим менше викличе підозри. Кларк добре знав, що його поява в прикордонній зоні пов'язана з певним риском. Яких би запобіжних заходів він не вжив, все одно ті, кому це належало знати, встановлять достовірно, з точністю до однієї години, коли ти прибув сюди, звідки, з якою метою і т. д. Значить, треба не ховатися, а діяти рішуче, сміливо.
Зустріч з воєнкомом Пирожниченком, яка мала відбутися сьогодні, була першим щаблем тієї великої драбини, на яку збирався вилізти Кларк.
Майор Пирожниченко, певна річ, і в гадці не мав, яку роль повинен відіграти він у долі Кларка. Він, зрозуміло, обурився б, дізнавшись про наміри Кларка. Майор Пирожниченко протягом усього свого життя не зробив нічого такого, що заплямувало б його честь, дало б привід іноземним розвідникам причепитися до нього, шантажувати. Коротко кажучи, майор до цього часу, до появи на його шляху Кларка, жив спокійно, безтурботно, без усяких докорів сумління, не порушуючи обов'язку ні перед, Батьківщиною, ні перед сім'єю і друзями. І так він збирався прожити до кінця днів своїх.
Не знаючи біографії того, до кого збирався, його вдачі, його звичок і нахилів, Кларк однак твердо розраховував на успіх.
Перебуваючи в перші роки другої світової війни в СРСР, він докладно вивчав спосіб життя, характери І національні особливості російських людей. Цілими днями, скромно одягнений, тихий і непомітний, він вештався по продовольчих крамницях, у фойє кінотеатрів, по базарах, стояв у чергах, гуляв у парках культури і відпочинку, не пропускав жодного футбольного матчу, читав і перечитував усі нові романи і повісті. На правах представника союзної держави йому доводилось мати справу з військовими людьми, діячами науки, культури і мистецтва. Згодом, грунтуючись на цих своїх спостереженнях, він написав твір під назвою «Таємні ключі від сердець радянських людей». Начальство Кларка схвалило його дослідження і поставило йому завдання: підкріпити свою теорію практикою.
У дослідженні «Таємні ключі до сердець радянських людей» двісті мільйонів радянських громадян розподілялись на кілька великих груп: робітники, колгоспники, військові, інтелігенція технічна і художня, тобто представники мистецтва і літератури, домогосподарки, молоді дівчата, юнаки, керівні партпрацівники і т. д. Характеризуючи ту чи іншу групу, Кларк пробував давати рецепти, якими засобами розвідник може здобути в цьому середовищі довір'я.
Ось що писав Кларк про радянських людей, об'єднаних ним у групу військових: