Навіжені в Мексиці
Шрифт:
Довколишні зарості іскрилися діамантовими краплинками вологи. Крізь ветхі будівлі сочився електричний скрип цикад та сварливе кректання гігантських папуг. Мавп не було чути. Мавп довкола Санта-Фе більше не було (звісно, якщо не рахувати тих, що сиділи по клітках у моєму таборі). А я стояв коло пошти і відсторонено жмакав у руках листок з текстом телеграми.
— Ні, він ненормальний… Він мене просто дістав… — бурмотав я собі під ніс.
Поштар зацікавлено визирнув крізь вічко у вікні. Він бачив телеграму і сяк-так розумівся на англійській, а це значить, що до вечора про її зміст знатимуть усі мексиканці.
— Що там таке, сеньйоре? — дурнувато спитав мексиканець.
— Мій компаньйон, схоже, здурів.
— Це ж треба, — пожалів Тьомика абориген. — Такий славний був хлопчина…
— Тебе як звати? — поцікавився я.
— Хав’єр, сеньйоре Максімусе.
Я зітхнув:
— Хав’єре, будь ласкавий, збери вечором людей коло пивної. Треба поговорити.
Сантафейці відгукнулись на мій заклик, слухняно зібравшись за годину до заходу сонця в призначеному місці. Два індіанці притягли мені клітку, цього разу з мавпою всередині — порожньої уже не знайшли.
Я вискочив на клітку, впер руки в боки і обвів очима натовп. Мартишка піді мною, певно, відчувши всю серйозність моменту, зайняла таку ж саму позу і набундючено зиркала поверх носа на юрмисько сантафейців.
— Любі друзі! Мій компаньйон повернеться десь через тиждень, — голосно проказав я. — Йому потрібні ще мавпи, багато-багато мавп, джентльмени.
— Мавп більше немає! — крикнув хтось із натовпу.
— Піднапружтесь, товариші, зберіться і наловіть ще!
— Мавп більше немає! — рявкнуло одразу кілька голосів, а потім хтось уже тихше додав: — Нам доведеться забиратися на сотню миль у джунглі, щоб наловити вам нових.
Я втомлено всміхнувся.
— Двісті… даю двісті песо за мавпу, — запропонував я.
Натовп обурено загудів.
— О’кей, джентльмени! Двісті п’ятдесят і за роботу!
— П’ятсот! Так, так, давай п’ятсот за кожного хвостатого і ні на песо менше! Ти ще своє заробиш, ґрінго! — доносилось звідусіль.
Не такі вже вони й прості, ці сантафейці, подумав я.
— Насправді я з того нічого не отримаю, — скрушно зітхнув я. — Я винен Артеміусу десять тисяч доларів. І через це він бездушно експлуатує й ображає мене.
Юрма засоромлено принишкла, пригадавши мою перепалку з білобрисим начальником. В очах сантафейців засвітилось співчуття. Хтось навіть вийшов з натовпу й любляче погладив мене по плечу.
— Добре, — зрештою мовив я, понуривши голову, — хай буде п’ятсот. Хоча… — зненацька мене осінило, — …скількох мавп ви ще зможете добути, джентльмени?
Сантафейці порадилися між собою і випхали поперед натовп старезного дідугана, мабуть, найбільш досвідченого серед усіх.
— Десяток, може, два, — крякнув старий, шамкаючи беззубими яснами. — Не більше, сеньйоре. Подивіться навколо: ліси геть спорожніли.
Зборисько похнюплено мовчало. Мавп у Чіапасі таки справді більше не було.
— А може, якби ми… — обережно почав я, потроху розкручуючи свою крутійську думку, — ну, скажімо, імітували втечу мавп із табору, — і зиркаю на індіанців.
Натовп наставив вуха і підсунувся ближче.
— Навіщо? — спитав хтось.
— Ну, просто імітували втечу, — гнув далі я, — а насправді я б віддав вам усіх мавп, припустімо, по 350 песо. Зате потім, коли приїде Артеміус, ви продасте їх йому по 500 і заробите значно більше, ніж якби гасали довколишніми лісами за останніми вцілілими мавпами, — одним духом випалив я.
Десь із хвилину мексиканці напружено розумували, пережовуючи почуте. Потім хтось побіг на окраїну села і притяг звідти справжнісінького індіанського очкарика. «Місцевий професор», — подумав я, окинувши поглядом хлопця.
Переляканому очкарику довго пояснювали суть питання. Потому «професор» щось попросив і йому принесли два старезні калькулятори й рахівницю. Півгодини розумака проводив складні математичні розрахунки на калькуляторах і маніпуляції з рахівницею. Зрештою він буркнув «perfecto!», а за ним всі мексиканці водночас схвально затрясли макітрами.
— Ми згодні, сеньйоре!
— Можна сказати вашому Артеміусу, що знову цілий тиждень йшов дощ, з гір посунули селеві потоки і накрили ваш табір, — запропонував Хав’єр. — Скажете: мавпи загинули, а ті, що вціліли, повтікали назад у джунглі.
— Правильно, — натовп схвально зааплодував. — Ми з нього здеремо потім усі 700, куди він дінеться!
Наступного дня я відіслав Тьомику телеграму такого змісту:
« Дощ не припинявся тиждень крп гір селевий потік крп половина мавп мертві км половина втекла крп що робити Макс».
Тьомик відповів майже миттєво:
« Негайно купуй нових Артем».
На що я відписав:
« Аборигени не продають дешевше п’ятиста песо Макс».
« Чорт ними крп бери п’ятсот крп буду завтра Артем», — відгукнувся мій напарник.
Радісна звістка вихором прокотилася по Санта-Фе і всюди закипіла, забулькала робота. За півдня сантафейці оббігли всі навколишні села і напозичали в родичів цілу купу грошей. Потім, ставши у чергу, кожен підходив до мене і забирав собі по мавпі чи по дві, віддаючи за кожну рівно по 350 песо. Опівночі у таборі не зосталося жодної мавпи, одні екскременти. Кілька чоловіків лишилося, щоби допомогти мені потрощити порожні клітки, розтяти намет, розкидати спорядження і позагиджувати усе грязюкою, імітуючи сліди проходження селевого потоку.