Навіжені в Перу
Шрифт:
На радощах я трохи захопився і лупонув бляхою слону по спині. Джумбо неправильно потрактував цей жест, оскільки видав відчайдушне «ту-ту!», наче паровозик, і почесав уперед ще швидше! Камуфляжні кущі повідпадали, але на такій швидкості вони були нам просто непотрібні.
— Скільки? — поцікавився Тьомик, перекрикуючи шум вітру над головою.
Ми всі тепер лежали, розпластавшись, на слоні: Маруся у виїмці між головою та спиною, Тьомик на горбку на спині, а я — з самого заду, постійно зісковзуючи і ризикуючи звалитися з слона на повній швидкості.
Я глипнув на супутниковий навігатор.
— Якщо ця штуковина не бреше, то сімдесят чотири цілих і дві
— Це просто якийсь космос! Максе, ти не знаєш, вони часом не літають?
Я знизав плечима, а потім витяг інструкцію з експлуатації, дістав з кишені простого олівця і в самому низу таблиці нашкрябав: «влупити по яйцях — розгін до 70…75 км/год.».
Під вечір, буквально за кілька хвилин до заходу сонця, ми кулею пролетіли через якесь поселення на узбережжі Тихого океану. Я встиг помітити ветхі халупи з глиняної цегли на окраїнах, трохи охайніші будівлі в центрі, навіть пожежну станцію. Джумбо, здавалося, селища просто не зауважив. Скинувши на обочину пожежну машину, збивши кілька колон з лівого крила будівлі мерії, поваливши навзнак дерев’яну дзвіницю та розігнавши до бісової матері цілу похоронну процесію, він помчав далі у пустелю. Наче ракета, чесне слово…
Небо сіріло. Наближалася ніч. Слон біг, низько, якось так по-собачому нахиливши голову, притиснувши вуха до тулуба і ні на йоту не збавляючи швидкості.
— Слухай, Максе… цейво… а як його зупинити?.. — несподівано спитав Тьомик.
Я знизав плечима.
— Може, спробувати закрити йому очі, і тоді він сам спиниться? — підказала дівчина.
Я розсудив, що пропозиція слушна. Ми мерщій помінялися з Марусею місцями і перебралися в носову частину слона. Мій товариш знову вхопив мене за ноги і обережно спустив з голови Джумбо…
Проблема була в тому, що відразу до обох очей я не діставав. Коли прикривав ліве око, слон злегка забирав управо, коли праве, виходило навпаки — хоботного тягнуло ліворуч. При цьому результуючий вектор швидкості ніскільки не зменшувався. Крім того, якщо раніше, звисаючи з кормової частини Джумбо, я постійно лупився писком у його м’яку задницю, то тепер виходило так, що ми зі слоном постійно буцкалися лобами. Слону-то, звісно, нічого, але мені це не дуже подобалося.
— Зараза! — вилаявся я. — Нічого не вийде, Тьомо! Тягни мене назад.
— Що сталося?
— Я не можу дотягтися до обох очей відразу.
— От дідько! І що тепер робити?
— Може, виколоти одне око, — несміливо запропонував я.
— Ні-і-і!!! — в один голос закричали мої напарники.
— Тоді, певно, доведеться чекати, поки він не здохне…
Тьомик і Маруся лежали поруч, бліді й перелякані, відчайдушно вчепившись у слонячий карк. Від тривалої тряски й перенапруження я теж почувався далеко не найкращим чином. Мене страшенно нудило, спина боліла, м’язи передпліч вкрилися візерунком набряклих вен, а кисті рук дрібно тремтіли. Якщо ця скажена трясця продовжуватиметься ще хоч півгодини, я, певно, розвалюсь на частини, немов заіржавілий робот.
А слон все біг і біг, потвора…
Джумбо різко спинився прямо посеред пустелі лиш тоді, коли землю огорнула непроглядна темрява.
Ми втрьох важко попадали на пісок. Тьомик з подружкою гучно спорожняли шлунки (їх добряче закачало під час марш-кидка Сечурою), а я лежав і віддихувався, роздивляючись поцятковане холодними зорями небо над пустелею. Подумки я поклявся, що більше ніколи не розганятиму слона до такої швидкості.
Незабаром виявилось, що Джумбо має вельми специфічний характер. Самі того не бажаючи, ми розбудили в ньому монстра! Не далі, як день тому, ми не могли примусити його тюпати швидше, ніж якогось дженджика під час прогулянки, зате тепер, після шалених перегонів пустелею, йому, схоже, сподобалось бігати!
Протягом наступного дня, вимучені й голодні, ми пройшли кілометрів тридцять (я постійно мусив стримувати поривання Джумбо перейти на розмашистий алюр) і надвечір спинились у якомусь непримітному хуторі. Вкінець розбиті, ми дочвалали до найближчої халупки і попросились переночувати. Зате наш слон, розігрітий денним переходом, навіть і не думав утихомирюватись. Мов знавіснілий, Джумбо гасав по всьому селищу, радісно трубив, горланив і пхав свого хобота куди треба і не треба, доводячи до інфаркту ні в чому неповинних хуторян. Що ви смієтеся? Ви лишень уявіть себе на їхньому місці: сидите собі за столом, зібралися, значить, усім сімейством і мирно вечеряєте, аж тут крізь вікно засовується товстенний хобот і робить «ту-ту!». Ото ж то… Для всіх бабусь та дідусів, яким перевалило за сімдесят, то була остання вечеря у житті.
Ми з Тьомиком з останніх сил ганялися слідом за Джумбо і старалися вгамувати нажаханих до смерті перуанських селян, пояснюючи, що слон ручний і його не треба боятися. Лиш через півтори години спільними зусиллями нам вдалося вкласти розбишаку спати, нагодувавши його перед тим кабачками, капустою і морквою.
На ніч, про всяк випадок, я пришвартував Джумбо до деревця товстенною мотузкою. Вірьовка направду була міцнющою: такої навіть слону не порвати. І деревце, слід сказати, було нівроку — дебела така, сантиметрів п’ятдесят в обхваті секвоя, гордість усього селища, якою опікувався особисто пан бургомістр. Уявляю, скількох зусиль вартувало хуторянам виростити таку красуню в пустелі…
На ранок я не знайшов ні слона, ні деревця. Зате в пустелю тяглася пряма, мов стріла, борозна, схожа на слід від велетенського плуга. Тьомик, прокинувшись разом зі мною, вийшов надвір і вкляк, неймовірно вирячивши очі.
— От лихо! — схопився за голову мій напарник. — Селяни вночі грохнули Джумбо і вже, либонь, порізали на м’ясо!
Я діловито сплюнув собі під ноги:
— Не думаю, друже. Не думаю. Після вчорашнього вони навіть глянути на хоботного бояться, не те що наблизитися до нього і спробувати його порішити.
— Що ж тоді тут трапилося?
Я підійшов до чималенької ями, на місці якої ще вчора ввечері височіло розлоге дерево, чи не єдине нормальне дерево на сотню миль навкруги, і зазирнув усередину. З сухої сірої землі стирчали покручені обривки коренів.
— Він просто дременув, скотина, гуляти пустелею, — я ще раз сердито цвіркнув на пісок. — Геть здурів на старості… — а тоді повернувся до Артема: — Буди свою кралю, підемо шукати нашого вухатого спринтера.
Знайшли ми його аж опівдні. Товстошкуре одоробло, радісно задравши хобота в небо, гасало туди-сюди пустелею, лопотіло настовбурченими вухами, наче метелик крильцями, і щось наспівувало впівголоса. Обідрані залишки колись могутньої розлогої секвої теліпалися у нього під шиєю. Побачивши нашу трійцю, Джумбо прискакав до нас і захекано спинився, винувато потупивши голову і поклавши до ніг обскубане дерево, наче пес, що приніс закинуту в кущі палицю. Я втулив йому кілька розмашистих ляпасів і добряче вилаяв. Джумбо знітився ще більше, всім своїм виглядом висловлюючи жаль через свою негідну поведінку, і навіть допоміг мені хоботом, коли я забирався йому на спину.