Навіжені в Перу
Шрифт:
Знаючи свого напарника, я не поспішав виявляти радощів.
— І що тепер? — питаю і підсуваюсь ближче до нього.
— Хороші новини: нас не віддадуть до суду і дуже скоро відпустять. Жодних звинувачень, штрафів чи переслідування. Прокуратура республіки також гарантує не притягувати до відповідальності Педро Суфісьєнтеса та його дочку.
Маруся сумно глипала на мене крізь скло.
— Я так розумію, — кажу, — якщо є новини хороші, значить, мають бути й погані.
Мій товариш зам’явся, а потім промимрив:
— Я б не був таким категоричним. Подумай сам, Максе, ми викрали цілого слона зі столичного зоопарку, ми переполошили пів-Перу, довели до інфаркту
— На що?
— Отож — Артем прокашлявся і ще раз глипнув на Марусю, ніби просячи у неї підтримки, — перед тим, як нас відпустять, а це, друже, можеш не сумніватися, буде дуже скоро, ми мусимо зробити одну послугу перуанському урядові.
Напарник зробив паузу, очікуючи моєї реакції, проте я мовчав, і він продовжив:
— Перу — країна дуже різноманітна, як в етнічному, так і в географічному плані. На сході країни, за Андами, починається сельва — неосяжна Амазонська рівнина, де нема автомобільних доріг, аеропортів чи великих міст, — там з давніх-давен існують такі собі розбишацькі селища. Їхнє населення — дика й небезпечна суміш місцевих амазонських племен, перуанських індіанців, колумбійців, венесуельців, іспанців, португальців та американців, словом, авантюристів з усіх куточків світу. Незмінно протягом останніх десятиріч вони вирощують плантації коки, роблять з неї кокаїн і успішно сплавляють його до Штатів та Західної Європи. Поки їх не займають, вони теж нікого не чіпають. Кілька разів уряд намагався оголосити їм війну, проте розбишак виявилось настільки багато, крім того, вони настільки чудово знають свої джунглі, що республіканські війська щоразу були розбиті вщент. Витрусити їх із джунглів просто неможливо. Через якийсь час на наркоділків просто перестали звертати увагу. І все було б чудово, Максе, якби ці джентльмени удачі обмежилися тільки наркобізнесом. Одначе з часом цього їм виявилося замало. Останніми роками повстанці пішли на відкриту конфронтацію із законом і почали полювати на багатих закордонних туристів, переважно американців, які вибираються в Ікітос до витоків Амазонки у пошуках екстремального відпочинку. Цього року терористи вже встигли захопити дві групи туристів і успішно отримали за них викуп, а це вже, мій друже, псує міжнародний імідж Перу як туристичної Мекки Південної Америки…
— Слухай, — перериваю монолог товариша, — я це вже зрозумів. А тепер давай ближче до суті — які у нас погані новини?
— Уряд задумав конгеніальну антитерористичну операцію, що має на меті одним махом розчавити усю бандитську зграю! — бравурно випалив Артем.
— Молодці! — аж зааплодував я. — Поважаю такий уряд. От тільки нам-то що з цього?
— Ну, ми з тобою… я і ти… згідно з підписаними домовленостями… ми будемо приманкою в цій операції, — пролепетав Тьомик, а потім поквапно додав, через силу посміхаючись: — Чувак, але ти, головне, не хвилюйся — військові повністю контролюватимуть ситуацію…
— Сеньйори, запевняю, вам нема чого непокоїтися. Ми все тримаємо під контролем, — тлустий і низькорослий перуанський капітан у півсферичній касці, напнутій по самі вуха, говорив поважно й авторитетно, але… якось зовсім непереконливо. Останні три дні всі тільки те й робили, що запевняли мене у безпечності задуманої каральної антитерористичної операції і в абсолютній даремності переживань за власну безпеку, одначе з кожним таким запевненням мені чомусь ставало дедалі неспокійніше.
За спиною солдата, який уже втретє розказував нам із напарником про те, яку важливу роль у задуманому нападі на терористів відвело нам високе перуанське командування, одна за одною проїжджали вантажівки з кузовами, обтягнутими брезентом кольору хакі, в яких сиділи найкращі перуанські бійці, спеціально підготовлені до тривалих боїв у джунглях. Разом з військовими їхало кілька тележурналістів, в тому числі двоє чудил із Франції, які мали висвітлювати перебіг подій під час карального походу. Вони всі мали на головах сучасні шоломи з куленепробивними пластиковими забралами, на грудях — бронежилети, на ногах — високі берці з буйволячої шкіри, яку не могла прокусити жодна змія, солдати ж несли із собою новітню вогнепальну зброю, ножі з нержавіючої сталі і ситні харчові пайки. Нам з Тьомиком видали лиш пару картатих сорочок, коротенькі шорти до колін і дурнуваті американські бейсболки.
— Ви вдаватимете двох американських туристів, — провадив далі капітан, — які відбилися від основної групи і заблукали в джунглях. За даними нашої розвідки вже більше місяця в довколишніх нетрищах шастає група з десяти-дванадцяти бойовиків, які вистежують білошкірих мандрівників, аби захопити їх з метою отримання викупу. Отож після того, як ми залишимо вас, сеньйори, на мальовничій галявинці посеред лісу, по радіо буде розіслане спеціальне повідомлення-приманка про те, що два американці загубилися в джунглях, а рятувальні служби розпочнуть «пошукову» операцію. Звісно, ці нікчеми-терористи знайдуть вас першими, але — ви не переживайте! — ми тут-таки вискакуємо з хащ і хапаємо бандюків! Ха-ха! Ось так! — вояка стиснув перед моїм носом кулак, показуючи, як вони хапатимуть «цих нікчем-терористів». — І це буде тільки початком грандіозної каральної операції, — коротун значуще підняв пальця догори і стишив голос до шепоту: — Ми допитаємо полонених, дізнаємося, де у них центральне лігво, а тоді накриємо їх одним безжальним масованим ударом. Винищимо всіх до єдиного!
Згідно з даними розвідки, ніщо не могло завадити втіленню в життя цього простого, але досконалого плану. Єдине, що не врахувало командування перуанської армії, так це те, що у терористів теж була своя розвідка…
— Офіцере, а можна у вас попросити бронежилети? — несміливо звернувся я.
Після короткої ніякової паузи пролунала лаконічна відповідь:
— Ні.
— Хоча б один на двох? Ну будь ласка…
— Ні.
— Хоч шоломи тоді видайте…
— Забудьте про це! — гарикнув на мене капітан. — Невже ви не розумієте, що бронежилети і шоломи можуть поставити під загрозу зриву всю операцію? Як ви собі це уявляєте, га?! Хіба ви не розумієте, що вся захисна амуніція пофарбована у колір хакі, через що, надягнувши її, ви зливатиметесь із джунглями, і терористи можуть вас просто не помітити? Командування тоді мене самого на шоломи пустить.
— От халепа, — бурчу під ніс, подумки благаючи Господа, щоб «командування» виявилося хоч трохи розумнішим за цього недоростка з капітанськими погонами.
— Оце я мушу розпинатися і пояснювати такі очевидні речі… — бурчав у відповідь бравий вояка.
Тьомик тим часом перелякано зиркав навкруги, майже не слухаючи теревені приставленого до нас капітана. Мій напарник, здається, зрештою розкумекав, у що ми вляпалися: з кожною хвилиною йому все менше й менше подобалось те, що відбувалося навколо. На довершення у нього почались якісь проблеми зі шлунком.
— Максе, у мене живіт болить, — тихо простогнав він.
— Відчепись! Не до того зараз…