Навіжені в Перу
Шрифт:
Очі дівчини заіскрились азартом.
— Ага! — і вона знову нестримно розсміялась: — Це так захоплююче! Хі-хі!
Потяглись довгі тижні підготовки та лобіювання законопроекту.
У кулуарах перуанського парламенту точились затяті бої. Ансельмо Оделіс, наш найпалкіший прибічник, ревно відстоював проект, ведучи тяжкі переговори з різними фракціями й поступово схиляючи супротивників на свій бік. У той же час Маруся заходила з тилу і причаровувала своєю красою найбільш упертих та чесних депутатів.
Тим часом преса не дрімала. Перуанське суспільство сколихнулось, немов спляче містечко після
Конгрес до внесеного на розгляд Ансельмо Оделісом проекту попервах поставився вельми недовірливо і підозріло. Втім, доблесний депутат не опускав рук, постійно вишукуючи все нові й нові докази здійсненності задуманого. З часом прихильників ідеї спорудити швидкісну колію і закласти в пустелі нове модерне містечко побільшало. Дехто спокусився можливістю урвати собі шматок майбутнього асигнування, когось обплутали чари Марусі, а проте були й такі, хто щиро вболівав за проект, твердо вірячи в те, що прокладення залізниці сприятиме припливу туристів і підніме міжнародний імідж країни.
Безперечно, була й опозиція. Найстаріші та найбільш досвідчені депутати відразу розкумекали, що з проектом щось нечисто. На всіх кутках вони горлали про те, що двійко європейських авантюристів збираються безсоромно пограбувати державу, що сам проект є химерним, темним і незрозумілим, що навіть у разі успішного завершення будівництва Деліріона та швидкісної залізниці Перуанська республіка ніколи не відіб’є вкладені у будівництво кошти. На шпальтах столичних газет зав’язалась несамовита дискусія поміж прибічниками та противниками проекту. Конгресмени поливали один одного лайном, витирали ноги об поплічників ворогуючої партії, згадували один одному давні кривди, від чого ще завзятіше лаяли опонентів. Певна річ, дійшло навіть до бійки в парламенті.
Поступово партія прихильників Деліріона почала брати гору. Ансельмо Оделіс аргументовано довів, що жоден іноземець ні за яких умов не зможе посягнути на державні кошти. Перуанський можновладець сипав витягами із законів, наводив у приклад силу-силенну комітетів та інституцій, котрі контролюватимуть використання коштів, називав абсурдом саму ідею розкрадання державного фінансування кимось із-за кордону.
— Врешті-решт, — докоряв опозиціонерам наш головний лобіст, — як можна зводити наклеп на таких високоморальних, культурних та інтелігентних сеньйорів, які самовіддано піклуються про благо нашої батьківщини і яких відзначив сам Президент республіки?!
Більшість опозиціонерів після таких разючих аргументів втрачала ґрунт під ногами, тушувалась і незабаром переходила на бік тих, хто підтримував проект.
Як тільки шалька терезів почала схилятись у наш бік, Тьомик вибив у своєму банку чималенький короткотерміновий кредит, після чого я миттю скупив усю землю на тому місці, де мав вирости діловий центр Деліріона (до цього моменту ми завбачливо не розголошували проектне розташування міста). Відтоді лишалося тільки чекати…
Два місяці запеклих обговорень тягнулися, наче роки. Та ось настав той знаменний день, коли мала вирішитись доля нашої авантюри, — день голосування. То був четвер, 13 серпня, самий розпал перуанської зими. Високо над головою нерухомо застиг попелясто-сірий непрозорий туман, який завше зависає над пустелею довкола Ліми протягом зимових місяців. У столиці стояла прохолодна погода, температура повітря (+14 °C) практично не мінялась протягом доби.
Поміркувавши, я вирішив не йти у день голосування до Конгресу. Напруження останніх місяців давалося взнаки. Пекельне хвилювання точило мене зсередини, неначе червяк, що виїдає серцевину яблука. Я боявся, що в залі засідань у мене просто поїде дах. Тож Артем, Маруся та сеньйор Ансельмо з самого ранку поїхали в парламент без мене.
До обіду я мучився на самоті в номері готелю, то нервово гортаючи ранкові газети, то бездумно витріщаючись у телевізор. Кілька разів я спробував заснути, однак бентежна дрож і блювотні приступи паніки примушували мене щоразу зриватись на ноги. Все пообіддя згаяв на безглузді перебіжки між вікном, звідкіля розкривався чарівливий вид на океан, та ванною кімнатою. Однак сувора краса холодних кам’яних пляжів зовсім не проймала мене. Я лиш кидався від кутка до кутка, то заклавши руки за спину, то стискаючи долонями скроні, що пульсували вогнем.
Увечері нервове напруження стало просто нестерпним. Я мусив постійно триматись за що-небудь, аби не дриґотіти. Мене нелюдськи нудило, зліва у грудях загусала кулька колючого болю, через що я почувався, немов поранений звір, якому між ребра встромили мисливського списа. Час від часу я падав навколішки і починав благати Всевишнього, щоб усе скінчилось швидше, нехай навіть поразкою, тільки б припинились ці немилосердні муки очікування!
О пів на першу ночі, коли я вже нависав над прірвою тотального безумства, немов справжнісінький псих лопочучи вголос всіляку маячню і мнучи у безпам’ятстві свій одяг, під подушкою пілікнув мобільний. Я стрепенувся. Дзвінок повторився. З моєї горлянки випорснув незрозумілий звук, схожий на притлумлене виття, а тоді, немов тигр, я стрибнув на ліжко. Долоні трусилися так, що попервах я не міг втрапити пальцем на потрібну кнопку. Зрештою я все ж спромігся прийняти виклик і притулив мобілку до вуха.
Кілька секунд я розрізняв лиш скрегіт та незрозуміле шерхотіння. Затим до мене донісся заливистий сміх Марусі, безладне, але розкотисте плескання рук і численні вітальні вигуки. На фоні цього віддаленого гамору несподівано виокремився голос мого напарника, який несамовито горлав невідь-кому українською:
— Шампанського! Дайте мені шампанського! Йолки- палки, я вас люблю, мої славні перуанські бурундучки! Я знав, що ви зробите мене мультимільйонером! — а тоді після секундної паузи: — Подзвоніть Максу! Наберіть хто-небудь цього паразита і скажіть йому, що він — геній!
Потому всі звуки перекрив плаский і холодний голос, що зазвучав прямо у трубці. То був Ансельмо Оделіс. Чоловік, певно, теж добряче перенервував, через що спершу прокашлявся і лиш потім стримано проказав:
— Прийміть мої вітання, сеньйоре. Ми перемогли: 64 голоси, при необхідних 61…
Хвиля лоскітливого тепла прокотилась усім моїм тілом. Так, наче в одну мить мене занурили в теплу ароматичну ванну з чебрецем. Я нічого не відповів, відключив телефон, тремтячими руками вкинув до рота п’ять таблеток валер’янки і впав на ліжко, відчуваючи, як шалено стукочеться серце об груднину.