Навіжені в Перу
Шрифт:
Тож я сидів на самоті, мерз, підкидав сухе гілляччя у вогонь, хукав на руки і коли-не-коли сумно зітхав. У наметі за моєю спиною Маруся дуже голосно подобалася Тьомику. А оскільки палатка у нас одна, от мені й довелось казна-скільки часу стриміти на холоді під зорями, сумовито втелющившись у вогнище.
Зрештою бурхливе безчинство за моєю спиною скінчилося і над пустельним плато встановилася божественна тиша. Я зітхнув з полегшенням…
Незабаром з-під тенту донеслось шарудіння й пухкання, а вже через кілька секунд, сяючи, немов вимитий до блиску бегемот, мій товариш підступив до багаття.
— Славна нічка! — прощебетав він, шумними ковтками вдихаючи прохолодне повітря.
— Ага… — не підіймаючи голови, прогугнів я у відповідь.
Я недарма на початку цієї історії вам
Ось так і цього вечора. Ще не встигло це білобрисе чудо морду з намету виткнути, а вже насвистувало якийсь хвацький марш. Потому Тьомик почав на все горло пересвистувати репертуар «Scorpions» та «Deep Purple», причому не тільки мотиви пісень, але й усі сольні гітарні партії. І, повірте, це було просто нестерпно. Краще б він займався коханням до самого ранку, аби тільки не вищебечував, наче очманілий соловей.
— Ти знов за старе… — сердито буркнув я, інстинктивно втискаючи голову в плечі.
Несподівано поскрипування рішучих кроків, що прилинуло звідкись із пустелі, а затим різкий і розлючений голос перервали Тьомикове художнє висвистування:
— Cojonudo! [36] Хто це тут свистить — ніяк насвистітись не може?! Тобі що, hijo de puta [37] , губи зсудомило чи, може, у дзьобик замість язика паровозний гудок вставили?!
36
Ні фіга собі! ( ісп.)
37
Сучий ти сину ( ісп.).
Я здригнувся, зрозумівши, що ми тут не самі, й інстинктивно потягнувся рукою за головешкою. Незнайомець горлав до нас англійською із жахливим акцентом, час від часу вставляючи в говірку добірну іспанську лайку.
Після секундної паузи розгніваний голос знову загримів із темряви, що обступала багаття:
— Ви що, геть чисто подуріли?! Розпалили вогнище посеред пустелі і свищуть, наче їм всі мізки суховієм видуло!
Я щосили глядів у пітьму, ковтаючи серцебиття, що підпирало зсередини горлянку, поки зрештою не розрізнив силует таємничого крикуна, що слабо виділявся на фоні чорного неба. Чоловік застиг на віддалі чотирьох-п’яти метрів від вогню і на перший погляд видався мені кострубатим та неоковирним: невисокий на зріст, вузькоплечий та короткошиїй, з товстими й незграбними, схожими на слонячі, ногами.
— Ви… ви хто? — боязко поцікавився я, все ще тримаючи руку на дровиняці, котра одним кінцем лежала у вогнищі.
— Я — Чіро Еспірідайон! — донеслось із темряви.
Чверть хвилини ми мовчали. Зрештою не вигадавши нічого кращого, я дурнувато бовкнув:
— А мене звати Макс. І я сильно змерз.
Після цих слів Чіро неначе трохи попустився і зробив кілька кроків уперед, вступивши у коло миготливих вогняних відблисків. Він все ще тримався осторонь, однак тепер я зміг його краще роздивитися. Непроханий візитер виявився літнім перуанцем з рідким посивілим волоссям, абияк зачесаним назад. Округле черевце надавало його статурі ще більшої недоладності, ніж мені здалося на перший погляд, а кумедне набрякле обличчя з приплюснутим носом і обвислими щоками чимось нагадувало морду добродушного французького бульдога. Підстаркуватий горлопан, либонь, і сам це розумів, а тому, щоби надати собі грізного вигляду, страшно хмурив брови.
— Хто свистів, я питаю?! — ще раз гаркнув незваний гість із пустельної чорноти.
— Це… це я свистів… — несміливо проказав Тьомик.
Чіро Еспірідайон несподівано пом’якшав і підступив упритул до багаття, відкрившись нам у повній красі. Ніякої зброї, важких чи гострих предметів він при собі не мав, а тому я зрештою відклав поліняку.
— Я б радив вам бути обережнішим
— Чому? — здивувався я.
— Та жив тут у нас кілька років тому один придуркуватий, — відмахнувся Чіро, ніби показуючи, що то довжелезна історія, однак не спинився і продовжив оповідь: — Страшенно неврівноважений чоловік був: геть звихнутий на скарбах. Вічно діймав усіх, розпитуючи про золото та діаманти, які нібито закопані десь у пустелі. Бувало, заведеться так, що аж слина з рота тече, мов у собаки, хворого на сказ, а очі вилазять з орбіт й крутяться в різні сторони, як у гекона. Страшно навіть згадувати! І не приведи, Господи, сеньйори, йому щось перечити чи заважати — міг і з кулаками на тебе напуститися. Словом, дурний був хлопець. У нього й прізвисько було відповідне — Скажений Білл.
— Скажений Білл? — перепитав я. — То він був американцем?
— Зовсім ні, синку, — відказав наш гість, зручніше вмощуючись прямо на піску по той бік вогнища. Було видно, що старий любить ляси точити. — Білл такий же американець, як я ефіоп. Його справжнього імені ніхто не знав, але за походженням він був перуанцем, щоправда, з домішками індіанської крові: подейкують, що Біллова бабця причвалала в ці краї з якогось далекого амазонського племені. А Скаженим Біллом його охрестив компаньйон, разом з яким вони шукали золото. Отой уже був стопроцентним америкосом: лисий, худий і нахабний. Величали його Джек Бобсон… чи якось так. Хоча поза спиною у нас усі називали його Пацюком через неймовірну кістлявість та довжелезний ніс.
Позаду мене прозвучало тихе «вж-ж-жик» від наметової блискавки: розбуркана розмовою Маруся вийшла до багаття. Кілька секунд дівчина ніяково переминалась з ноги на ногу, наче роздумуючи, чи їй приєднуватись до нас, а потім, сором’язливо поправивши розкошлані після любощів кучері, опустилась навприсядки коло вогню. Тьомик присунувся ближче й обійняв її.
— По правді сказати, — продовжив Чіро, скоса зиркнувши на білявку, — в тому, що трапилося згодом зі Скаженим Біллом, винуватий саме Пацюк. Білла навряд чи можна було назвати нормальним хлопцем — вічно він якісь коники викидав, однак до серйозних конфліктів ні разу не доходило. До появи американця у наших землях напівкровка навіть і думати не думав про скарби. Хлопець з химерами, казали про нього, але не буйний. А потім якогось дня чорти занесли до нас довгодзьобого Боба Джексона… чи як там його? Словом, Пацюка. Він приїхав останнім вечірнім автобусом з Іки, виліз звідтіль увесь у пилюці, пом’ятий і голодний, завалився у найближчу пивничку і з порогу заявив, що шукатиме золото. Народ спочатку вельми ним зацікавився: думали, геолог-розвідник, який рознюхав якісь дотепер нерозвідані поклади дорогоцінного металу в пустелі. Однак скоро виявилось, що Джек Бобсон ніякий не геолог, а звичайнісінький аферист, оскільки говорив він не про природні родовища золота, а про скарби, які нібито закопані десь посеред пустелі. Така в того америкоса манія була — вишукувати місця, де можуть ховатися стародавні багатства. Ходили чутки, що в нього колись була дружина-еквадорка, і це певною мірою все пояснювало, адже то загальновідомий факт, що всі еквадорці просто звихнуті на скарбах. Мабуть, вона й наплела йому історій про незчисленні багатства, котрі протягом багатьох століть ховали в нашій місцевості інки, конкістадори та пірати. За місяць чи півтора Пацюк якимось чином зблизився з Біллом (той дурнуватий став єдиним, хто повірив у теревені зальотного американського довгоносика), і вже вдвох вони взялись нишпорити околицею в пошуках скарбів. Відтоді бідолашка Скажений Білл почав помалу змінюватись. В поганий бік.
— А все ж таки, чому Пацюк прозвав напівкровку Скаженим Біллом? — перебив Тьомик розповідь старого.
— Чому Білл, точно не знаю, — чесно признався Чіро, — а Скажений — це через неприродний хист до земляних робіт. Сіромаха, розійшовшись, копав і рив краще, ніж екскаватор: за день перелопачував по десять кубів землі і ламав по три-чотири лопати. Йому бульдозери заздрили. А все через оті Пацючі байки про незліченні багатства.
Я хмикнув і покрутив пальцем коло скроні. Тьомик чомусь важко зітхнув. А перуанець тим часом вів далі: