Навіжені в Перу
Шрифт:
— Хоча, як розібратись, Скажений Білл не завжди був таким кретином. Приступи й затьмарення розуму в нього почалися тільки після того, як той клятий америкос, Боб Джексон цебто, сказав, що у Пепіто Нейтанаеля на городі закопане піратське золото.
— А яким чином він довідувався, де лежить золото? Користувався «вертушками» чи, може, якісь карти мав? — поневолі зірвалось у мене з язика (ну не можу я стриматися, коли при мені розказують про можливість легко збагатитися!), але тут-таки я прикусив язика і блискавично виправдався: — То мені просто так цікаво… для загального розвитку.
Перуанець на мить затих і прискіпливо озирнув мене. Якийсь час він зосереджено сопів, певно, роздумуючи, чи ми ненароком не з тієї ж пісочниці, що й сумнозвісний Пацюк, проте зрештою вирішив не заморочуватися і поновив розповідь:
— Джек Бобсон не дуже багато з цього приводу патякав. Наскільки мені відомо, американець щоразу застосовував різні методи: були й «вертушки», а бувало, зберуться з Біллом,
— Слухайте, Чіро, а це… ну… воно направду діє? — не маючи сил стримувати цікавість, стиха спитав я.
— Не знаю, чи діє, але завдяки цьому ритуалу ті ушльопки за рік перекопали кілька гектарів землі в окрузі. І ніхто б їх не чіпав — клянусь своєю мамою! — якби копались вони тільки у пустелі. Однак їх вічно тягнуло то на фермерське поле, то в садок біля чиєїсь садиби. У нас і так у пустелі дерев негусто, а тут ще ці два ішаки з мізками, як у лугової собачки, рвуть, рубають та вищипують усе, до чого можуть дістатися. Словом, не любили їх у нас, особливо Пацюка Боба Джексона… Так ось, усе почалось з того, що котрогось дня наприкінці весни Пацюк влітає в халупу до Скаженого Білла, горлаючи, мов божевільний, про те, що цього разу достеменно натрапив на скарби. Ворожба на «собачих нутрощах» показала, що багатства ховаються під землею на полях кирпатого Найтанаеля. Для Білла більших доказів не треба було, а тому тієї ж ночі разом із Джеком Бобсоном вони посунули на город до Пепіто.
Багаття поволі догорало, темрява огортала нас, однак ніхто й не подумав підкинути дров у вогнище — так нас захопила розповідь нічного гостя. Чіро перевів подих і знову обізвався:
— Скажу вам чесно: з Пепіто фермер нікудишній. Не тямить він, ні коли треба сіяти, ні коли врожаї збирати, вже не кажу про те, як доглядати за посіяним. Одначе минулої весни щось йому в голову гепнуло, і надумав чоловік город свій засіяти. День зі свого лану не вилазив, прополов усі бур’яни, а потім засадив усе поле картоплею. Дуже тим пишався — цілий тиждень по селу ходив розказував. Він ще не знав тоді, що на його город забіжить собака Бобсона. Якби знав, то, може, й почекав би день-два з посівною, а так…
— Може, гостю хоч чаю запропонувати, — прошепотіла Маруся українською.
— Перетопчеться, — сухо відрізав я, згадавши, як безцеремонно увірвався Чіро Еспірідайон у наш табір. — Його сюди ніхто не кликав.
— Ану вгомоніться! — прикрикнув Артем. — Нехай розказує далі.
Збитий з пантелику нашими перемовинами, перуанець хвилину чи дві мовчав. Бажання виговоритись врешті взяло верх, і старий, прокашлявшись, заговорив знову:
— Коротше, Пацюк зі Скаженим Біллом скарбів так і не знайшли, зате ще до півночі викопали всю Найтанаелеву картоплю назад. Та ще й поскидали її в одну купу коло будинку, щоб не заважала. Все, може, і обійшлося б, якби за кілька хвилин до півночі Пепіто не вийшов надвір попісяти. Чоловік щойно штани розстібнув, аж тут бачить, що прямо перед ним височить піраміда з картопельки, яку він протягом трьох днів старанно засовував в землю. Пепіто, хоч і бовдур, але зразу розкумекав, що бульба сама по собі із землі не вилазить, а тому схопив до рук ліхтаря і почав водити ним по ниві. А там — наче після нальоту американських бомберів: яма на ямі, а поміж ними всюди накидані кучугури свіжої землі та піску. Попервах чоловік аж пришизів від такого, як він тоді думав, дивовижного природного феномена, а потім запримітив, що в самому центрі городу в одній із вибоїн виблискують дві пари переляканих очей. Безстрашний фермер підійшов до ями і чемно поцікавився, засліплюючи Пацюка і Білла прожектором: «Це що за гівно таке, га?! Козли ви недоєні! З якої це радості ви мені таке паскудство на городі розвели?!»
Тут Чіро зітхнув, а потім продовжив:
— Пепіто — він, взагалі, не балакучий. Зазвичай з нього й слова не витягнеш. Колись він, щоправда, у церковному хорі співав, поки одного дня не побився у пивничці з попом із сусіднього села; з того часу Пепіто спілкується з Богом без посередників. Тож як правило, хлопець мовчить, зате якщо вже заговорить, тоді точно жди біди — буде бити сильно і прямо в гарбуз… Боб Джексон — той кмітливіший був — це зразу зрозумів; побачив, що діло обертається кепсько, вискочив з ями і гайнув у кущі. Зате Скажений Білл залишився і, певно, вирішив, що він на сповіді, бо так прямо і заявив: «Ми в тебе на городі, Пепіто, скарби шукаємо». Ну, Пепіто, ясне діло, трохи образився через те, що його в долю не взяли, забрав у Білла лопату і кілька разів врізав нею хлопцеві по голові. Пепіто — він у нас, знаєте, віртуоз у цьому ділі: в мистецтві настукати чимось важкеньким кому-небудь по черепу хлопу немає рівних на всьому узбережжі… Так ось, саме після цього випадку у Скаженого Білла остаточно поїхав дах. Геть чоловік звихнувся на скарбах…
Ось так Чіро закінчив оповідь. Щоправда, у повітрі завис неприємний присмак недомовленого. Я слабо пригадував початок бесіди, однак точно пам’ятав, що розмова починалась точно не для того, аби повідати нам про те, як Скажений Білл цілковито з’їхав з глузду.
Я думав про це увесь час, поки
— А ви знаєте, де нині вештається Скажений Білл?
— Віднедавна у кращих світах. Але то вже інша історія, синку… — розпливчасто відказав перуанець.
— Розказуйте, Чіро! — попросив я. — Ніч довга, і поспішати нам нема куди.
— Закурити є? — трохи безцеремонно звернувся чоловік до мене.
Я мовчки кивнув і простягнув йому відкриту пачку «Marlboro».
— Беріть.
Чіро витягнув одну цигарку, затим вихопив напівзотлілу дровиняку з вогнища і припалив. Якийсь час він просто попахкував сигаретою і споглядав зорі, ніби збираючись з думками перед тим, як почати розповідь. А потім якось цілком несподівано, так і не відірвавши погляду від сяйливих сузір’їв, він заговорив, недбало затиснувши огарок у куті рота:
— Історія, яку я зараз збираюсь вам повідати, почалася приблизно через півроку після того, як Джек Бобсон завіявся з вітром. Пацюк просто щез — наче в повітрі розчинився. Брехень та пліток по селах ходило міріад, однак ніхто не так і не дізнався направду, куди америкос подався і чому так раптово покинув шукати скарби. Скажений Білл нюні не розпускав, але було видно, що бідолашка сильно сумував та страждав. Нелегко йому було, особливо в перші дні після загадкового зникнення свого колеги та учителя. Отак спливло кілька місяців, ми всі вже й думати забули про Пацюка, Білла та їхню «золоту лихоманку», коли це одного дня Скажений Білл завалюється до мене додому і починає буянити та колотитися. Дружину налякав, онуків переполошив, а потім каже мені: показуй, де закопав скарби. Я розводжу руками і, стараючись не видати хвилювання, пояснюю, що зроду-віку не чув ні про які скарби. Ясна річ, Скажений Білл мені не повірив. Він ще більше розлютився й розшаленів, а тоді взявся трусити мене, погрожуючи, що засмажить живцем, якщо я не поведу його до потайного місця, де заховав своє незліченне багатство. А сили дурної у нього вистачало. Притис мене до стіни і кричить прямо в обличчя, що вже давно за мною стежить і знає напевне: я щось приховую.
Ми втрьох, наче зачаровані, слухали старого. Маруся через надмірну емоційність час від часу зойкала і затуляла обличчя долонями.
— І що ви зробили? — тремтячим голосом спитала дівчина.
Чіро загасив огарок і пожбурив його у вогонь. Потім смачно сплюнув у темряву праворуч від себе.
— Якби була можливість витягти дробовика, захованого під ліжком у сусідній кімнаті, я б йому показав скарби! Проте Скажений Білл не спускав з мене ока, стежачи за кожним рухом… Я також був би радий віддати йому все золото, якби воно у мене було. Розумієте, моя сім’я ніколи не бідувала, а проте великих грошей у нас від віку не водилося. Тож я міркую, що діла не буде: дружина й так уже напівжива від страху, а діти забилися під ліжко і цокочуть зубами, наче під час холодів 2006-го. Думаю, треба щось вигадувати. А тоді й кажу: «Слухай, друже мій Білле, а ти маєш рацію. Пригадую, мій дід колись розказував, що давним-давно розкопав у пустелі дивовижний скарб, залишений там конкістадорами, які тікали від індіанців. Нікому не показавши знахідку, мій предок переховав її в новому місці, відомому тільки йому. Щоправда, перед самісінькою смертю він потурбувався, аби таємниця не зійшла разом із ним у могилу, і передав своєму синові (моєму батькові цебто) детальні інструкції, як знайти скарб, котрі трохи згодом мій, покійний нині, тато переповів мені». Скажений Білл аж слину пустив, а його очі спалахнули судомним вогнем. Я продовжив: «Раніше я про це якось не думав, а ось тепер завдяки тобі, Білле, потроху все пригадую. Для того, щоб встановити місце, де закопані скарби, казав мені батько, треба дочекатись повного місяця і вибратись на пагорб, що здіймається зразу за фазендою Тібурціо Карлоса. Потому над самою кручею коло великого круглого валуна встромити в землю триметрову жердину і подивитися, куди від неї тінь падає. Звісно, це можливо тільки в тому випадку, якщо ніч видасться ясною і місячного світла буде достатньо». Білл збуджено кивав головою, гарячково вбираючи кожне моє слово. «Після того, — кажу йому далі, — від визначеної точки необхідно відміряти певну кількість кроків у напрямку, про який знаю тільки я, і там уже копати, поки не натрапиш на стару дубову скриню… — я стишив голос: — Домовляємось так, брате Білле: через три дні опівночі ти вибираєшся до Тібурцієвого пагорба і вкопуєш на його вершині триметрову палицю. Я в цей час уже чекатиму внизу, щоб засікти місце, куди вказує тінь від жердини. Перед тим, звісно, нам слід домовитись про таємні сигнали, якими повідомлятимемо один одного про те, що успішно дістались на позиції й готові до пошуку скарбів. Давай, коли буду під пагорбом, я один раз прокричу по- совиному, ну, якось отак — „пугу-пугу!“, а ти, якщо будеш готовий, тричі просвистиш мені у відповідь. Тоді я знатиму, що все в порядку і можна заміряти кроки до того місця, де закопаний скарб! Золото поділимо навпіл. Згода?» Той придуркуватий щось микитив у голові хвилину чи півтори, а потім на знак порозуміння плюнув собі на долоню і міцно потиснув мені руку (це його так Пацюк навчив — по-американськи). «Гаразд! — каже він, трясучи моєю правицею. — Нехай буде по-твоєму, Чіро Еспірідайоне! Так буде по-чесному. За три дні я чекатиму сигналу на домовленому місці».