Не судилось (панське болото)
Шрифт:
Павло. Тож дивіться! Щоб не підмогоричили в корчмі з панської намови...
Всі. Атож, атож!..
Павло. Ач що задумав, богобоязливий! Та не вскурає! [32] Відділить прогони. Глядіть ще й того, щоб шляхів не врізував, не заорював. Десять сажнів завширшки битий шлях...
Всі. Знаємо, знаємо.
Дмитро. Тільки ось що, Павло Платонович, напишіть ви вже нам самі жалобу. Ходімо до моєї хати.
32
–
Всі. Та вичитаєте нам усі закони.
Павло. Гаразд, ходім, поміркуємо. Пам'ятайте тільки добре мої слова: може, не ми, а діти наші чи внуки, а таки землю всю по правді поділять.
Всі. Дай боже, дай боже!
Павло. Ох, люде, люде! Все сподіваєтесь, - як бог дасть, то й у вікно подасть. Шкода! Самі дбайте та добрий розум майте...
Голоси. Та хіба ми що... аби хто почав...
Павло. Не такий страшний чорт, як його малюють. Є воля, буде й доля! Гуртом, кажуть люде, і батька бити добре...
Дмитро. Авжеж, віддячити батькові треба і за хліб, і за сіль, і за добру ласку...
Всі. Правда, правда...
1-й хазяїн. Тихо; щось наче йде... чи не панський підглядач?
Дмитро. Ходім, Павло Платонович, ходім, люде добрі, до моєї хати.
Всі. Ходім! (Пішли).
Михайло сам.
Михайло (виходить по стежці з гущавини, засмучений). Страшна нудьга: ні спати, ні читати не можу; серце щемить. Хочу робити що - руки опадають, хочу думати - думки розбігаються; тільки одна про Катрю й панує: куди я не піду, її образ слідкує за мною, лагідно сяє тихими очима, манить дитячою ухмілкою, тягне, порива мою душу, і я, як безнадійно слабий, борюся, а чую, що й змагатися годі! Чи давно пак я почував себе велетнем, готовим і гори на плечі підняти? Давно здавалось мені, що нема такої сили на світі, котра б залякала мене, зупинила на моєму шляху? Що я хоч на які муки піду, а того світла народного не випущу з рук і ціле життя своє зложу на боротьбу за його? І що ж? Досить було дівочого погляду, шовкових брівок - і я вже розкис... Чи у нас, справді, за гріхи батьків наших, якісь ледачі, непотрібні нерви - чулі, м'які, а до загарту нездатні?
(Сіда на колоду й замислюється). А проте чому кохання вадить? Павло каже: "Кохання, власне, тільки щастя; але сила його така, що поглине інчі поривання". Чи не справдовується це й на мені? Не може бути: кохання мусить ще окрилити чоловіка. Мене не кохання гризе, а непевність, розрада. Коли я звірюсь, то чому з тим коханням не піти мені поруч? Тільки нерівня... по розуму, по розвитку; чи порозуміємось душею? А рід мій... прийшлося б навіки порвати... Та ще, чи й любить вона мене? Часом, правда, назустріч вона спалахне вогнем, потупить очі, і голосок тремтить... Та це, може, й од незвички з паничем розмовляти? Хто її зна. Чому не вияснити всього - раз, та гаразд? Чого не зважусь я перерубати вузла сокирою? Або допитайсь, або тікай!
(Чути з-за млина пісню; Михайло схоплюється.)
Катря (за коном).
Тяжко, важко, а хто кого любить, АМихайло. Боже мій! Пісня ця рве серце! Це її голос, - вона тут! Куди вже мені тікати? Та я ж люблю її, кохаю цілим життям моїм; вона мені наймиліща, найлюбіща!.. Та я оддав би всі розкоші, всі утіхи на світі, аби з нею бачитись, аби дивитись на її зіроньки-оченята!
Михайло й Катря.
Катря (йде з того боку по мосту і зупиняється коло млина).
А ще тяжче, хто з ким розстається, Ох, і муки-горя набереться!Михайло (хутко йде через міст до млина). Ні, треба це покінчити: пан або пропав! (До Катрі). Катрусю, здорова була! (Подає руку).
Катря (аж затремтіла). Здрастуйте!
Михайло. Яку смутну пісню співала ти, аж за серце бере!
Катря. Так собі... Чого ви довго не були?
Михайло. Нездужалось. А що? Матері хіба гірше?
Катря. Ні, хвалити бога, матері краще... а так...
Михайло. Так ти і без матері згадала мене? Спасибі! (Бере її за руку).
Катря. Кого ж і згадувати? Я, може, і вдень і вночі молюсь за вашу ласку, за добрість.
Михайло. Спасибі; ти щира душа. Тільки не величай мене: всякий те зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий.
Катря. Ні, не всякий.
Михайло. Далебі, всякий; більше для себе і робиш! (Придивляється). А чого ти так зблідла? Може, слаба?
Катря. Ні, нічого.
(Сідають під млином.)
А ви швидко звідсіль поїдете?
Михайло. Через місяць.
Катря. Так швидко уже!.. А там довго будете?
Михайло. Цілу зиму, аж до весни.
Катря. Господи, як довго! (Зітха).
Михайло. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув, що ти, либонь, заміж виходиш?
Катря. Хто вам казав?
Михайло. Мати казала про Ковбаня, і Аннушка.
Катря (палко). Не вірте їм! Я заміж нжоли не піду.
Михайло. Чом?
Катря. За нелюба - зроду!
Михайло (радо). Хіба ти не любиш Дмитра?
(Катря мовчить.)
Ти мені вибач, Катрусю, що я про такі речі питаюсь; це з приязні тільки - вір мені!
Катря. Або що? Чого мені перед вами таїтись? Якби правда була, сказала б.
Михайло. Так ти ще нікого не кохала і не кохаєш?
Катря. Хто його зна...
Михайло (гладить обидві руки у Катрі). Слухай, Катре! Ти віриш усьому тому, що я говорю тобі? Не вважаєш мене за брехуна?
Катря. Що ви? Борони боже!
Михайло. Так і вір же, що я, поки на світі живу, не обманю тебе, що що б я не казав тобі - то від щирого серця, з душі! Знаєш... я люблю тебе... з кожним днем ти мені дорожча становишся...