Не судилось (панське болото)
Шрифт:
Анна Петрівна. Поют? Где это? (Встає і прислухає).
Дівчата. Гляньте, чи не пані йде?
Парубки. Мабуть. Рушаймо!
(Розходяться парами, обнявшись, співаючи.)
Ой зацвіла маківочка, зачала бриніти; Іде козак від дівчини, - починає дніти!Анна Петрівна. Песни, объятия, свобода наслаждений... Ах, как это вновь меня наркотизирует!
Аннушка (вернувшись). Как будьто што-то пройшло, та завернуло направо - может, і воні.
Анна Петрівна. Пойдем навстречу.
Ідуть направо.
Катря і Пашка.
Пашка. Тут Дмитро за тебе було таку бучу збив, що трохи нещастя не було!
Катря. Ох мені лихо, чого?
Пашка. Та так абичого... більш розсердився, що тебе не було.
Катря. Що мені в світі робити? І Дмитра шкода, і не знаю, що йому й казати!
Пашка. Хіба з Дмитром у тебе що вийшло?
Катря. Боронь боже! Тільки він за мною душі не чує, а мене... в черниці тягне.
Пашка. Та що це з тобою сталося?
Катря. Хто його зна: чи мені наврочено, чи у мій слід хто вступив? Все одно та одно на думці... не дає мені ні робити, ні спати!
Пашка. Що ж то, Катрусю?
Катря. Так... нічого... нудьга тільки... Тут нема нікого на вулиці, не приходив ніхто?
Пашка. Про кого ти питаєш? (Дивиться їй пильно у вічі).
Катря (похнюпилась). Так собі... про всіх, що були.
Пашка. Брешеш! Про панича Михайла. Ой дивись, чи ти не закохалась?
Катря. Що ти? Що ти? І не говори мені про це!
Пашка. Чому ні? Хіба гріх? Нам, сестро, не заказано ще любити, кого серце схоче: не запродані ще нікому! Та й, правду кажучи, хіба Михайло не красень? А як стане коло тебе, то хто його зна, де й знайти таку другу пару!
Катря. Цить!.. Бога ради!.. Занапастила ти мене!
Пашка. Я? Чим?
Катря. Як я просилася в тебе, як молилася, щоб не йти на вулицю дивитись на паничів: прочувало серце погибель мою... А ти таки пристала та й пристала.
Пашка. Ну?
Катря. Я ж і послухалась, пішла... та од тієї ночі сама себе не спочуваю: мов отрути напилася! То була я собі пташкою вільною, - співала, щебетала, сміялася; на всіх мені весело було дивитися, світом божим радіти; а теперечки потемрів світ мені, якась гадина вп'ялась в моє серце, сушить його, п'є кров мою! Навіть матері в очі важко глянути: вони так люблять мене, так побиваються, - а у мене в серці - тільки ворог мій, а у мене в думках - одно та одно: тільки б його побачити, тільки б його послухати... Як же ти не загубила мене, як не загубила?
Пашка. Чого ж ти побиваєшся? Чого гризеш себе? Коли б ти закохалася, та твоє кохання зневажили, - то було б горе... Таке горе!.. Ох, і не вимовиш!..
Катря. По чому ти знаєш, по чому?
Пашка. Шила в мішку не втаїш. Хіба ти сама не бачиш? Та й по очіх пізнати можна зараз: як гляне на тебе, то аж на виду міниться!
Катря. Ні, як йому любити мене, коли я нерівня? Він добрий, шанує нас, помагає... а мені тим ще гірше завдає жалю. То було поки не ходив він до матері, то я ще сяк-так з своїм серцем вагалася; а як став ходжати до нас, став зі мною балакати, учити мене, то своїм тихим голосом та словом ласкавим витяг усю мою душу, вийняв цілком моє серце...
Пашка. Чудна ти якась: другі ждуть того кохання, як щастя, а вона руки лама.
Катря. Що ж з того кохання? Мука одна!
Пашка. Вільному воля: і собі пригадувати муки, і коханому серце в'ялити.
Катря. Що ж би ти зробила? Що?
Пашка. Я? Кохала б, жила, землі під собою не чула! Пригортала б миленького свого, милувала б, цілувала б його - до загину, до пропаду...
Катря. Схаменися, що говориш ти? Як у тебе язик повернувся на такі речі? Подумай тільки, де сумління твоє!
Пашка. Ет!
Катря. А мати? А батько? А люде?
Пашка. Що мені до батька, до матері, як оддала я своє серце дружині, а вони стоять на дорозі! А люде?.. Ні, не така я! Не двічі жити, а раз!.. Ух, натішилася б вільною волею, а там... а там, хоч і поневірятися вік цілий, - принаймні знала б хоч за що?!
Катря. На людей би махнула? Слави не побоялася б?! Може... не знаю... А як же б ти наплювала на матір, що й душі у тобі не чує? Як би ти приспала в своїм сумлінні її сльози? Ох, і подумати страшно!
Пашка. Не ронив ніхто по мені сліз, не зазнала я ласки, то й не зумію сказати, чи тяжко йти проти них, чи ні? А от як картають та волю над тобою показують, - то я добре знаю!
Катря. Та ти слухай, яка мені скрута: мати ледве одужали, слабі, безпомошні; тільки й думки у них, щоб мене швидче заміж оддати за Дмитра. Я було йому й слово дала... а тепер мені його тільки жалко... я мов кам'яна чи глуха яка зробилася: мати говорять, Дмитро закида, а мені немов хто за муром гомонить і не про мене. Я й ходжу, і роблю, та мов не своїми руками: усе мені здається, що я уже - не я, що я і не дома, а десь в іншому хорошому місці; тепло там, гарко, люб'язно - тільки от через річку перебрести... хтось кличе мене таким чулим голосом, ласкаві речі шепоче, - і такий на мене страх нападе, що оце зараз мене хтось дома прив'яже, каменем надавить, що аж затремчу... Я, певно, швидко умру!
Пашка. Крий боже, що вигадала!
Катря. Хоч би довідатись, дознатись, чи він... Господи, яка я дурна, божевільна! Чи впада ж нещасній синиці думати про ясного сокола? Що я йому?.. Та й на який кінець оце мені лихо? Нудьга тільки точить моє серце, мов...
Пашка. Господь з тобою! Слухай, Катре: коли ти така, то тобі треба залишити це діло. Ти переможи себе, здави серце; не бачся з паничем, забудь його...
Катря. Як же його забути, коли несила моя! От третій день не бачила і не знаю, що заподію з собою!