Не судилось (панське болото)
Шрифт:
Парубки. Атож!
Деякі парубки. Думаєте, що кращих не знайдемо?
Дівчата. Куди вам, гиряві!
Євстрат. Куриного товару кільки хоч!
Панас. Дешевий!
Дівчата. Ех, ви, голодранці!
Сміх.
Деякі паруються і одходять далі, а то на одшибі сідають на кручі; деякі на переднім кону, коло млина. Картинні грона. Ближче всіх на кону Пашка, 1-а дівчина, Панас і Євстрат.
Дмитро, Панас, Євстрат, парубки і дівчата.
Дмитро (виходить тихо і озира дівчат, шукаючи когось). Нема. І сьогодні не вийшла, а обіцялась: все коло матері. Сам то з хурою, то коло буряків, мов у каторзі; прийдеш додому, ждеш тії хвилини, як сонця божого, щоб перекинутись тихим, люб'язним словом, а тут у хаті чужі - лікар, а надто панич той... Така досада! Чорзна-які думки у голову лізуть!.. Дати їм волю - то й... Краще зараз оцю голову розбити! (Зуздрівши Пашку). Здрастуй, Параско!
Пашка (вітається). Здрастуй!
Дмитро. Не приходив сюди ще лікар?
Пашка. Ні, не було. А що?
Дмитро. Та то він обіцявся до людей вийти, порадити, як боронитись од пана, бо поїдем їсть... та щось і нема.
Пашка. Може, хто задержав; коли обіцяв, то вийде.
Дмитро. А не бачила ти оце увечері Катрі?
Пашка. Бачила.
Дмитро. Не казала вона, чи вийде, чи ні?
Пашка. Казала, може, й вийде.
Дмитро. А не було ще?
Пашка. Ні.
Дмитро. Чого б же вона зосталася, не знаєш ти?
Пашка. Може, коло матері...
Дмитро. Хіба погіршало?
Пашка. Боронь боже!
Дмитро. Так чого ж? Мати ж і встають уже, та й Степанида коло їх ночує; Катрі б слід і розважитись чим-небудь: аж змарніла...
Пашка. А тобі дуже шкода Катрі?
Дмитро. Атож!
Пашка. Так що, якби, крий боже, вона вмерла...
Дмитро. Господи! Хіба Катря слаба? Може, лікар казав? Не затаюй, Христа ради!
Пашка. Як ти її любиш!
Дмитро. Довго ти будеш з мене жили тягти? Кажи все! Вкинула вогню, так печи разом!
Пашка. Заспокойся! Катря нічим не слаба, - здорова; то я так хотіла тільки спитати, чи ти б її ніколи не забув?
Дмитро. Бога ти не боїшся жартувать таким словом; та ти все їдно, що ножа мені у серце встромила та й повернула ще тричі!
1-а дівчина (до Євстрата). Як побивається за Катрею!
Євстрат. А Катрі про його, може, й думки нема.
1-а дівчина.
Євстрат (засміявся). Унадився, значить, журавель...
Дмитро (прислухався, завважив). Хто ще там шипить? Хто згадує Катрю?
Євстрат. А хоч би й я! Хіба вона преподобилась уже, що не можна?
Дмитро. Дивись, часом, щоб я твого паршивого язика з пельки не витяг!
Євстрат. Чого ти сікаєшся, чого лаєшся?
Панас. Що ж це, не можна про Катрю й пожартувати? Хіба вона заручена з тобою?
Дмитро. Хоч і не заручена - дарма! Вона - сестра мені, і рідніша за всіх вас укупі! Мене як хоч вилай, а за неї я перерву горлянку кожному! Гріха не побоюсь! (Пішов).
Євстрат. Чи він не сказився?
Панас. Цур йому! Не чіпай! (Зирнувши на гай), Гля! Чи то не пані у білому маячить? Ходімо далі!
(Ідуть назад.)
Пашка (стояла замислена). Як він її любить! (Теж, зітхнувши, пішла).
Ті ж та Аннушка й пані.
Анна Петрівна. Какая тут глушь! Я ни разу, кажется, еще не была в этой части парка? Что это за развалина? (Сіда на колоді).
Аннушка. Не знаю, што воно білб. Там под низом льох, такой довгой, просто вужасть! Я раз туда хотела полєзти, да так спужалась...
Анна Петрівна. Тут и девки гуляют?
Аннушка. Да, девушки з кавалерами, з вечора натірально.
Анна Петрівна. Ты говорила, что сюда и Павел Платонович ходит?
Аннушка. Да, я їх видєла здєсьдечки нєсколько разов.
Анна Петрівна. А взгляни, не идет ли? Смотри не пропусти; да посторожи там...
Аннушка (обходячи, набік). Сторожи! Вона тут рандєвою заніматиметься, а ти на часах стой... Ех, життьо! (Іде далі).
Анна Петрівна. Как эта таинственность, неразгаданность отношений обновляет силы! Ах, сколько их прожито! Какая вереница воспоминаний! И вот закопаться в этой глуши, где ни души не отыщешь?.. Павел меня очень волнует: такая нетронутая, сильная натура.
Парубки і Дівчата (стиха співають).
Ой місяцю, місяченьку, зайди за комору: Нехай з своїм милесеньким трошки поговорю! Ой місяцю, місяченьку, і ти, зоре ясна. Та світи там по подвір'ю, де дівчина красна!