Не вбивай
Шрифт:
Ім'я Богдана Лепкого у совєтській державі з її закамуфльованим під інтернаціоналізм агресивним російським націоналізмом і шовінізмом було вилучене з історії української літератури, а коли і згадувалося, то тенденційно і неправдиво. Така вже доля підневільного народу: йому не дозволено мати власного погляду на своїх великих, на свою історію, в тому числі й на історію літератури. Славетну пісню «Чуєш, брате мій» у післясталінський час співати не забороняли, але не можна було говорити, що її написали брати Лепкі: слова — Богдан, а музику — Левко.
Мабуть, найбільше «завинив» Б. Лепкий перед російською комуністичною імперією своєю епопеєю-пенталогією «Мазепа», до якої входять: «Мотря» (дві книги), «Не вбивай!», «Батурин», «Полтава» (дві книги: «Над Десною» і «Бої»), «Мазепа» («З-під Полтави до Бендер»).
Робота над темою Мазепи потребувала від письменника неабиякої мужності і величезних творчих зусиль. Іван Мазепа — це найвідоміша українська постать у європейській літературі (Ф. Вольтер, Д. Байрон, В. Гюго, Ю. Словацький), у музиці (Ф. Ліст, А. Мінхеймер, К. Леве, Л. Маурер, К. Педротті, М. Байсл та ін.), у живописі (Е. Делакруа, О. Верне, І. Буланже та ін.), Ф. Ліст), де він — романтичний герой і палкий коханець. У російській історіографії (Н. Карамзін) і літературі (А. Пушкін) Мазепа — зрадник. Не надто привабливий він і в М. Костомарова. Перед Леп-ким стояло завдання — зламати стереотипи, які склалися у західноєвропейських, російських, польських і, певною мірою, українських поглядах на цю історичну особистість.
Про зацікавлення гетьманом Мазепою Б. Лепкий писав у листі до І. Франка ще в травні 1901 р. Тоді ж почав збирати матеріали, вивчав «Історію русів», історичні праці Д. Бантиша-Каменського, І. Срезневського, М. Марковича, М. Костомарова, П. Куліша, О. Єфименко, М. Аркаса, М. Грушевського, польських та німецьких істориків. Йому допомагали вчені такого рівня, як В. Липинський та І. Борщак. 1906 р. поет написав вірш «Полтава», 1908 р. — вірш «Мазепа», пізніше — цикл «Батуринські руїни» і драму «Мотря», рукопис якої пропав, коли в готель у Яремчі влучив гарматний набій.
У 20-ті роки письменник задумав написати великий прозовий твір — трилогію про Мазепу і події його доби. Однак у процесі роботи епопея розрослася до п'ятьох творів у сімох книгах. Ще одну книгу («Войнаровський»), яка мала ввійти до епопеї, автор написати не встиг.
«Від Богдана до Івана не було гетьмана», — говорив народ. В епопеї Б. Лепкого Іван Мазепа — визначний державний діяч, мудрий політик, досвідчений дипломат, патріот України, високоосвічений аристократ духу, який розуміє причини становища своєї країни і прагне звільнити її від поневолювачів, підпорядковуючи своє життя цій високій ідеї. Водночас Мазепа — жива людина, не позбавлена слабкостей, сумнівів і помилок. «Важка річ — вести народ до волі».
Поразка національно-визвольних змагань 1918–1921 років загострила увагу українського суспільства до подібних ситуацій у минулому. Йшлося про причини історичних невдач, щоб узяти їх до уваги в майбутніх змаганнях за свободу і державну самостійність. Доба Мазепи, точніше, його спроба визволити Україну, для цієї мети надавалася якнайкраще. Це була доба, позначена величезною національною катастрофою, що надовго визначила долю України й українства, але й стала символом нескореності, високого патріотизму, жертовності в ім'я свободи — «щоб бути вольними, як другі державні народи». Панорамне художнє висвітлення цієї доби та її головної дійової особи визначним майстром слова й глибоко ерудованим професором української словесності Ягеллонського університету набувало для українського суспільства особливої вартості.
Небезпеку цього твору добре усвідомлювали в московській більшовицькій імперії ті, хто рокував українську націю на небуття, домагаючись цієї мети засобами лінгвоциду, етноциду і, врешті, геноциду. 1936 р., три роки після апокаліптичного голоду імені Сталіна і напередодні безоглядних, наймасовіших репресій в Україні, харківський журнал «Критика» писав: «Трилогія Б. Лепкого — це суцільний історичний фальш, добірна колекція ундо-фашистських концепцій і ідейок, невдало замаскованих подобою об'єктивного історизму. З-за цього «історизму» визирає обличчя класового ворога — західноукраїнського фашиста, який, на втіху собі, хоч уявно, в історичній давнині, конструює, що безсилий створити реально». «Войовничий націоналіст», «зброєносець націоналістичних об'єднань за кордоном», «письменник буржуазно-націоналістичного напрямку» — такі та подібні ярлики наліплювали на письменника. Про «хибність, суб'єктивність, націоналістичну тенденційність» творів Б. Лепкого за інерцією писали ще в добу горбачовської гласності. Навіть 1990 р. відомий літературознавець стверджував: «Письменникові не вдалося піднестися до конкретно-історичного пізнання і зображення тогочасної дійсності, насамперед розуміння діяльності Мазепи; він романтизує особу гетьмана». Свою тезу автор підпер розлогою цитатою з праці літератора Михайла Рудницького, який настільки ж голослівно переконував: «Великою несподіванкою для всіх, що знали Лепкого, була його спроба дати велику історичну повість, що розбуджувала б енергію… Усе те, що могло стати психологічною проблемою, Лепкий лишив на боці; замість проблеми зробив «моральний сенс», а замість боротьби характерів і війни зробив шкільну панораму. Не вміє він відтворити історичного тла, не знає епохи ні місцевостей, які змальовує» (Жулинський М. Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). — К., 1990.— С. 82). Відомий історик Володимир Грабовецький доводить протилежне: «Що найціннішим стало в лабораторії великого прозаїка при підготовці написання тетралогії «Мазепа» — це досконале вивчення історичної епохи на Україні кінця ХУІІ — початку ХУШ ст., вичерпне знайомство з різного роду документальними першоджерелами, універсалами Мазепи, письмовими розпорядженнями як Петра І, так і Карла ХІІ, стан генеральної ради і полково-сотенного управління на Гетьманщині, тогочасне життя Запорізької Січі і її кошового — палкого патріота України Костя Гордієнка і щонайбільше — вміння вивчити з літератури стан високої тодішньої культури на Україні» (Грабовецький В. Історичні основи трилогії Богдана Лепкого «Мазепа» // Богдан Лепкий — письменник, учений, митець. Матеріали наукової конференції, присвяченої 120-річчю від дня народження Богдана Лепкого. — Івано-Франківськ, 1992.— С. 6–7).
Енергію епопея «Мазепа» таки розбуджувала, до того ж ту, «що тіло рве до бою». «На цій невмирущій трилогії виростала, як буйна трава в українському гаї, самосвідомість українського населення», — зазначає в цитованій праці В. Грабовецький, згадуючи, як у дитинстві плакав над «Батурином». Подібно пише ще один знаний учений, Василь Горинь: «І досі згадую, як у мою дитячу душу вкроплювалося те історичне дійство, ті трагічні події руйнування Батурина. <…>. Так я ставав мазепинцем, так, очевидно, ми всі ставали мазепинцями (такими нас формували твори Б. Лепкого), бандерівцями ж народжувалися» (В. Горинь. Із вірою у відродження країни… // Дзвін. — 1998.— № 7.— С. 134). (До слова, у 40–50-ті роки минулого століття підлітки і юнаки Західної України вважали за справу честі носити «мазепинки» — шапки особливого крою, за які чекісти били, ув'язнювали, засуджували, засилали в Сибір). Високо цінували епопею «Мазепа» і визначні сучасники Б. Лепкого: митрополит Андрей Шептицький, професор Роман Смаль-Стоцький та ін.
Що ближче до наших днів, то необ'єктивних характеристик як самого Мазепи, так і автора найкращого на сьогодні художнього твору про нього в українській науці і публіцистиці стає дедалі менше. Понад те, зацікавлення ними посилюється. Читацький інтерес до них зростає з піднесенням рівня національної самосвідомості українців, складовою частиною якої є знання й усвідомлення історичної долі народу. Тому інтенсивно перевидаються також твори на історичні теми А. Кащенка, А. Чайковського, Ю. Опільського, В. Будзиновського, І. Филипчака та інших письменників й учених.
Без знання минулого немає розуміння сучасного і бачення шляху в майбутнє. Це правда, що, коли народ не пам'ятає минулого, він вимушений пережити його знову. Читач зможе в цьому переконатися, зіставивши події і долі українців, описані в епопеї «Мазепа», з подіями і долями людей в Україні XX століття. Якби Мазепі пощастило вибороти державну незалежність, український народ став би «історичною нацією», тобто суб'єктом історії, а не її об'єктом, використовуваним для своїх цілей іншими націями. Бо саме через бездержавність, наприклад, тільки за прокляте 40-річчя від 1914 до 1954 року на фронтах чужих держав, у голодоморах, на каторжних роботах, у тюрмах, концтаборах, на засланні, на островах ГУЛАГу загинули насильницькою смертю понад 20 мільйонів українців. Інакшою була б і доля Європи.
Богдан Лепкий був сином свого часу і творив для своїх сучасників. Однак справжня література не втрачає своєї вартості і для майбутніх поколінь. Йдеться не лише про історико-пізнавальний аспект твору, а й про актуальність порушених письменником проблем. Особливо в тому разі, коли доля народу не надто змінилася за час між подіями, описаними у творі, і подіями, свідком яких був автор, та становищем його пізніших читачів. У повістях «Не вбивай!», «Батурин», як і в решті книжок пенталогії «Мазепа», неможливо не звернути увагу на часто повторювану думку «не для власної користі, а для добра народу», на потребу єдності в боротьбі за національну справу, на взаємини України з Москвою, на відмінності українського й російського менталітету, на залякування греко-католиками і використання з політичною метою православної Церкви, на те, що для багатьох українців чужа кривда дорожча за свою правду, на те, що у нас «велика земля, так ладу нема» і багато чого іншого, що стосується наших днів.