Небесний народ
Шрифт:
Ось що я дізнався з того часу, як пізнав сонце і все, що під ним. Проте усвідомлюю, що словами всього не опишеш і не назвеш. У мені пульсує очікування раю, сповнене блаженства. Серце б’ється у моїх грудях з того часу, як я заплакав. З тих пір чую кожен його удар. В ньому і теплота, і великий страх, а часом здається, ніби поринаю в темряву, хоча й тоді передчуваю — воно знову оживе! Я переконуюся в цьому, як тільки бачу пуп’янки на узліссі або чую спів птахів чи сміх та мову людей. «Усе буде добре, все буде гаразд, — каже, тьохкаючи в моїх грудях, серце. — Тобі потрібно дізнатися ще більше!»
Ельф замовк і, ніби засоромившись власної хоробрості, опустив голову. У нього на обличчі з’явився несмілий усміх своєї правоти.
Ох
Ледве добрий дух закінчив свою оповідь, як немов хвиля здивування прокотилася серед присутніх, знову сталося чудо: волосся ельфа і його чоло м’яко запахкотіли сяйвом, і хоча воно не було яскравим, усе ж світилося сильніше, аніж все мерехтливе світло у залі.
— Сонце! — скрикнула королева і від жаху підскочила. — Сонце!
Цариця добрих духів підняла руки і громовим голосом промовила закляття. Зал здригнувся, і ось уже все підземне склепіння та армія ельфів поринули у морок земляної товщі, так глибоко, що й уявити собі важко. На нашого ельфа з темряви війнуло прохолодою та сумом ночі. Він почув моторошне приглушене зітхання, що раз у раз безцеремонно переривалося над льодовим покровом гірських озер рвучким феном. [4]
4
Сухий теплий вітер, що дме з гір у долини.
Вранці ельфа розбудило світло нового дня. Він зрозумів, що лежить під папороттю в моху між великими коріняками дерева, які приховували вхід у печеру добрих духів. Хитаючись, ельф підвівся і здивовано почав вдивлятися у червонястий ранковий сутінок, який займався поміж деревами. Отож тепер він уже не міг повернутися назад у свій рідний край. Чародійна сила впливу ельфійського світу перестала діяти на нашого вигнанця. Це сталося за його власним бажанням, бо захотів жити серед земних смертних та стати таким, як усі інші.
Коли сонце нарешті розлило своє іскристе золото по всіх усюдах і далекі озера, подібно до срібних небесних царств, зблиснули під його променями, а світило продовжило розсипатися по кронах лісів, — ельфа привітали веселі голоси ранніх тварин, а свіжа роса охолодила його чоло. Серце крилатика відтануло, а душа зраділа. Добрий дух більше не сумнівався, що має робити. Тож, розправивши крила та співаючи, полинув на галявину — подався до рослин та тварин, які стали друзями на все життя.
Розділ сімнадцятий
ЦАРСТВО
Дні ставали чимраз коротшими, й ось уже перші пасма бабиного літа засріблилися на кущах та беззвучно полетіли у чистому повітрі, ніби опираючись на невидимі крила, а щасливий літній ліс поринав у свої мрії. Проте разом з лискучими нитками павутиння прийшла і тиха зажура, подібна до самотнього жіночого співу в покинутому домі, або ж до відчуттів того, хто, йдучи назовсім, востаннє озирнувся, щоби глянути на покинуте.
Барбарисові кущі на краю узлісся зачервоніли багряною ношею їх маленьких ягід. Виглядало, ніби на гілки понавішували безліч коралових намист. Зрідка цю дивовижну тиху красу сколочували поодинокі голоси птахів, які ще не відлетіли. Вони співали тепер уже не так завзято, бо повітря стало холоднішим, а ясне сонечко — не таким жарким. Ночі зробилися чарівливо прозорими, а зорі світили так чітко та близенько, ніби умисно спустилися якомога нижче. Здавалося, вони прагнуть засвітити в кожну душу й повідомити, що літо закінчується. Довкілля поринало у зажуру та очікувало змін…
У цей час, одного світлого вечора, липа почала чергову оповідь про людей:
— Ох довго я вже живу на білому світі, любі мої квіти, рослини, і ви, тварини. Так довго, що й уявити не можете. За свій вік багатьом людям давала я затишок і прохолоду. Я слухала їхні розмови про себе й про інших, отож тепер багато знаю про те, чого вони хочуть, від чого страждають та від чого радіють. Весна приходила за весною у вічній зміні пір року, і з кожним разом у такий дивовижний спосіб оновлювалися та збільшувалися мої пізнання. Усе величне з почутого я запам’ятовувала якнайкраще, а незначне та дріб’язкове забувалося з часом, не залишаючись у моїх спогадах. Щось подібне відбувається також у старих, тих, що із людського роду. Часом стається таке, що наймолодші паростки дістають у спадок душевний досвід своїх батьків. Новонароджені з’являються на цей світ з пізнанням в очах та вічною юністю і збагачують себе духовним надбанням предків.
За тисячоліття свого життя мені часто доводилося чути історію одного чоловіка. Його ім’я нерідко згадувалося. Отож, хочу вам сьогодні розповісти про цю людину все, що вдалося зберегти у пам’яті впродовж століть, усе, що весни та осені, зимові сни та вихори бур не вивітрили з моєї пам’яті. Хочу розказати цю історію, бо ось уже й літо добігає свого кінця, а відтак і моя життєва снага завмирає, очікуючи в похмурому спокої його повного завершення.
Того вечора, коли липа почала оповідати свою історію, зібралися майже всі знайомі нам мешканці галявини та прийшло багато таких, яких ви іще не знаєте. Був там і ельф. Він сидів на моховій подушці під високим листком папороті й слухав, підперши голову рукою. Його великі очі непорушно вдивлялися у мерехтливу далеч пізнього літнього дня. Ті, хто знали його ближче і любили, останнім часом зауважили, що він чимраз сумнішав та прагнув сильно, як ніколи, небесного раю. Його тривоги передавалися усім навколо. Ельф завсіди пригадував собі зустріч з польовим жайворонком та його фразу: «Коли ти якось полетиш домів, я захочу співати». Жайворонок давно вже не співав, а добрий дух усе літо чекав свого звільнення. Коли ж він мав зустріти таку любов, яка була б найбільшою?! Таку, якою хотілось би поділитися з кимось, таку, котра б його визволила і дозволила повернутися додому, куди він так прагнув. Він ще, здається, не втратив надії, але очікування ставало сумним. Часто прохолодними ночами, коли зорі ясно світили на його теперішню оселю, він у темряві тихо співав:
Журбо, моя ти земна доле, гіркі ж твої дари! Прошу: не дай душі зітліти й страждання забери.Ельфу здавалося, що муки серця приносять йому розуміння свого призначення, що, співаючи, він наближає час свого визволення; однак нерідко приходили сумніви. Може, це ще не його час? Може, не зараз і тут, а потім і десь далеко? А може, на цій красивій землі не існує достатньо великої любові, яка б повернула його додому?
Коли липа почала свою розповідь, такі важкі думи знову обсіли його. Проте оповідь звучала урочисто й дуже серйозно, отож добрий дух забувсь, а тут ще й здійнявся легкий вітерець, котрий розвіяв сумні роздуми. Тим часом старе дерево продовжувало говорити:
— Давно це сталося, навіть старі дерева — і ті ледве чи пам’ятають ту історію.
В розкішній королівській столиці, що на Далекому Сході, влаштували велике свято, на яке прибув люд з усіх куточків держави. Через натовп, що веселився, ішов собі хлопчик, на якого загалом ніхто й уваги не звертав, бо вдягнений був по-простому, ще й худорлявої статури. Одначе відрізнявся від усіх решта виразом очей: у них іскрився своєрідний погляд. Він був сором’язливо заглиблений у себе та одночасно спрямований удалину. Вираз очей дітвака був схожим на тиху воду, в якій прихована глибина та заразом віддзеркалюється нібито близьке небо.