Несподівана вакансія
Шрифт:
— А де твій Жирний дружбан? — запитала Ґая, коли вони пішли далі утрьох.
— Не знаю, — відповів Ендрю. — Я його не бачив.
— Ну й добре, — сказала Ґая. — Скільки цигарок ти викурюєш за день?
— Я не рахую, — відповів Ендрю, втішений її цікавістю. — Хочеш одну?
— Ні, — відповіла Ґая. — Я не люблю курити.
Йому стало цікаво, чи ця її відраза поширюється і на поцілунки з курцями. Нів Фербразер не нарікала, коли на шкільній дискотеці він обстежив язиком її рот.
— А Марко не курить? — поцікавилася Суквіндер.
— Ні, він постійно на тренуваннях, — відповіла Ґая.
Ендрю тепер уже майже звикся з думками про Марко де Луку. У тому, що Ґая зберігала вірність комусь поза межами Пеґфорда, були навіть свої переваги. Їхні з Марко спільні фотографії на сторінці Ґаї у «Фейсбуці» вже не справляли на Ендрю аж такого враження. Він не вважав, що сприймає бажане за дійсне, коли став помічати, що Ґая з Марко листуються щораз рідше і не так приязно. Він не міг знати, що відбувається, коли вони спілкуються по телефону або мейлами, але явно бачив, що Ґаю пригнічували згадки про Марко.
— А ось і він, — сповістила Ґая.
Але перед ними постав не красунчик Марко, а Жирко Вол, який біля газетного кіоска теревенив з Дейном Таллі.
Суквіндер завмерла, але Ґая схопила її за плече.
— Ти маєш право ходити, куди схочеш, — сказала вона, легенько підштовхнувши Суквіндер перед собою, а її зелені очі з карими цяточками звужувались, що ближче вони підходили туди, де курили Жирко з Дейном.
— Здоров, Арф, — привітався Жирко, коли вони підійшли ближче.
— Привіт, Жирко, — озвався Ендрю.
Щоб уникнути якоїсь халепи, особливо якби Жирко почав знущатися із Суквіндер на очах у Ґаї, Ендрю спитав:
— Отримав мою есемеску?
— Яку есемеску? — перепитав Жирко. — А… оту, про Сая? То шо, ти від’їжджаєш?
Байдужість, з якою це було сказано, Ендрю міг пояснити насамперед присутністю Дейна Таллі.
— Ага, мабуть, — підтвердив Ендрю.
— А куди ти їдеш? — спитала Ґая.
— Старому пропонують роботу в Редінґу, — пояснив Ендрю.
— Ого, але ж там живе мій тато! — здивовано вигукнула Ґая. — Ми зможемо тусуватися, коли я приїду надовше. Там класний фестиваль. Суксі, хочеш сендвіч?
Ендрю настільки приголомшила ця несподівана пропозиція Ґаї проводити час разом, що він навіть не встиг відповісти перед тим, як вона зникла в кіоску. На якусь мить ця брудна автобусна зупинка, кіоск і навіть нікчемний, увесь у татуюваннях, Дейн Таллі у зношеній футболці і спортивних штанях освітилися ледь не небесним сяйвом.
— Ну, я маю справи, — мовив Жирко.
Дейн захихотів. Перш ніж Ендрю встиг щось вимовити чи бодай запропонувати скласти Жиркові компанію, той подався геть.
Жирко був переконаний, що Ендрю зачепить і образить таке холодне ставлення, і це неабияк його тішило. Жирко не запитував себе, чому це його тішило і чому останнім часом ним оволоділо непереборне бажання завдавати комусь болю. Недавно він вирішив, що зацікавлення власного мотивацією — ознака несправжності, і в підсумку його особиста філософія стала зручніша й легша в користуванні.
Ідучи в напрямку Полів, Жирко думав про вчорашню вечірню розмову з матір’ю, коли вона вперше після Жиркової сутички з Каббі зайшла до його кімнати.
(— Цей допис про твого батька на сайті місцевої ради, — почала вона тоді. — Я хочу… я мушу спитати тебе, Стюарте, і мені хотілося б… Стюарте, це ти написав?
Їй знадобилося кілька днів, щоб набратися хоробрості і звинуватити його, тож він був готовий.
— Ні, — заперечив він.
Мабуть, для справжності варто було б сказати «так», але з якого дива він має виправдовуватись.
— Не ти? — перепитала вона тим самим тоном і з тим самим виразом обличчя.
— Ні, — повторив він.
— Тому що дуже-дуже мало людей знає, що татко… щосаме його непокоїть.
— Ну, але це був не я.
— Допис з’явився того самого вечора, коли ви з татом посварилися і тато вдарив…
— Я вже сказав тобі, що це не я.
— Стюарте, ти ж знаєш, що він хворий.
— Знаю, бо ти постійно мені це кажеш.
— Кажу, бо це правда! Він не винен… у нього серйозна психічна хвороба, через яку він тяжко страждає.
Задзижчала Жиркова мобілка, і він глянув на повідомлення від Ендрю. Прочитав його й відчув, ніби хтось його лупнув у живіт: Арф від’їжджає назавжди.
— Я з тобою розмовляю, Стюарте…
— Я знаю… що?
— Усі ці дописи… про Саймона Прайса, про Парміндер, про тата… ти знаєш усіх цих людей. Якщо за ними стоїш ти…
— Я ж кажу тобі — це не я.
— … то ти завдав величезної шкоди. Тяжкої, непоправної шкоди людським життям, Стюарте.
Жирко спробував уявити життя без Ендрю. Вони знали один одного з чотирьох років.
— Це не я, — повторив він.)
Тяжкої, непоправної шкоди людським життям. Вони самі довели своє життя до цього, презирливо подумав Жирко, повертаючи на Фолей Роуд. Жертви «Привида Баррі Фербразера» погрузли в лицемірстві й брехні, і їм не сподобалося, коли їх викрили. Це просто примітивні таргани, що тікають від світла. Вони нічого не знають про справжнє життя.
Жирко побачив попереду хатину, перед якою на траві лежала лиса шина. Він припускав, що саме там живе Кристал, а коли побачив номер, зрозумів, що не помилився. Він тут ніколи ще не бував. Кілька тижнів тому він би взагалі не погодився зустрічатися в цій розвалюсі під час шкільної обідньої перерви, але ситуація змінилася. Він сам змінився.
Кажуть, що її мати — повія. А ще вона — наркоманка. Кристал повідомила йому, що вдома нікого не буде, бо мати піде в «Белчепел» по чергову дозу метадону. Не сповільнюючи ходи, Жирко пройшов по садовій доріжці і, несподівано для себе, відчув якусь тривогу.